Розділ 1

 Спрямований погляд вниз жінки й опущені куточки губ показували пригнічений настрій та внутрішню тривогу яка що миті наростає.

— Востаннє я бачила Жозефіну три дні тому. Бували моменти, коли вона сама виходила в сад, але завжди поверталася до заходу сонця. Однак сьогодні покоївка знайшла лист перед дверима будинку, а поруч лежала стрічка, що належить Жозі, — по щоках жінки градом покотилися нестримні сльози.

Детективка уважно вислухала замовницю, після чого витягнула з внутрішньої кишені чисту носову хустинку.

— Мадам, візьміть, будь ласка.

— Дякую.

— Отже, з моменту зникнення Жозефіни минуло три дні, а сьогодні вранці Ви отримали листа зі стрічкою, — уточнила детективка. — Я правильно Вас зрозуміла?

— Так.

— Можете переказати зміст листа або показати його?

— Анно, передай панні Ваґус лист і стрічку також.

— Буде виконано, мадам, — відповіла покоївка, що стояла позаду господарки, схиливши голову. Вона мовчки передала предмети детективці.

 Перше, що привернуло увагу Адель Ваґус, — це неординарний вигляд листа. На пожовклому папері були нерівно написані вугіллям слова, які розпливлися від вологи. Вираз обличчя детективки змінився з серйозного на здивований, коли вона розшифровувала зміст послання. Джеф помітив ці різкі переміни настрою і насторожився.

— Відправник листа запитує у Вас: «Мадам, це стрічка вашої кішки?»

Очі мадам Ксен широко розкрилися, а губи здригнулися.

— Що? Хіба це не лист із погрозами? Він написаний так незрозуміло й грубо... Єдине, що можна розібрати, — це слова «мадам» і «кішка». Ох… Ви впевнені, що правильно розшифрували, пані Ваґус?

— Безперечно, — впевнено відповіла детективка. — Лист написаний на старому папері, імовірно, шматку плаката чи оголошення, про що свідчать його жовтизна та нерівно обірвані краї. Відправник, найімовірніше, бідна людина, яка ще не надто вправно володіє письмом. Через брак або відсутність чорнил він писав вугіллям, тому букви вийшли ламаними й нерівними. А розпливлися вони від ранкової роси, що означає: лист поклали біля дверей учора ввечері.

— Кхм… То Жозефіна — це кішка…

— Пане Джефе! Як Ви смієте так просто звертатися до паночки на ім’я та порівнювати її зі звичайною кішкою?!

— Анно, схаменися,- жінка жестом зупинила її й продовжила: —  Прошу вибачення, що не пояснила цього раніше, але Жозефіна справді кішка. Після смерті мого чоловіка вона стала для мене, як донька. Я не зізналася одразу, бо боялася, що Ви відмовитеся мене слухати. Тому, якщо Ви більше не бажаєте займатися цією справою, я Вас зрозумію.

— Мадам Ксен... — Адель зробила коротку паузу, немов обмірковуючи щось, а тоді додала: — Ви не заперечуєте, якщо я огляну місце злочину?

— Перепрошую?

— Чи можемо ми розпочати розслідування вже зараз, мадам Ксен?

— Звичайно! — Жінка миттю підвелася з диванчика, помітно пожвавішавши, і звернулася до покоївки:— Анно, повідом лакею підготувати карету!

— Слухаюся, панно.

Карета, скриплячи колесами по бруківці, швидко віддалялася від будинку. Усередині, в напівтемряві, Адель Ваґус сиділа навпроти власниці пропалої кішки, склавши руки на колінах. Її проникливий погляд ковзнув по обличчю жінки, вивчаючи кожен вираз.

— Чи були у Жозефіни вороги? — нарешті порушила тишу детективка.

Мадам Ксен здивовано кліпнула очима, а тоді сумно усміхнулася.

— Ви маєте на увазі, чи хтось міг бажати зла моїй кішці? Це звучить абсурдно, пані Ваґус.

— Повірте, у своїй практиці я бачила ще й не таке. Коли справа доходить до заздрості чи помсти, будь-яка деталь має значення.

— Жозефіна є дуже особливою... У неї був оксамитовий нашийник з золотим медальйоном, котрий я отримала від чоловіка, перед його смертю.

— Отже, коштовність. Це може бути важливо. Медальйон зник разом із кішкою?

— Я… я не знаю. Ми шукали її сліди в саду, але нічого не знайшли.

 Адель кивнула, замислившись. Вони вже під’їжджали до кам’яного мосту, що вів до околиць міста. Тут, у передмісті, старі ліхтарі відкидали довгі тіні, а волога земля очікувала вечірнього туману.

 Карета зупинилася біля воріт маєтку, де розкинувся розлогий сад, а перед вхідними дверима чекав дворецький.

— З поверненням, місіс Ксен.

— Дякую, Ельґарде. Як довго ти тут стоїш?

— Віднедавна, пані, можете цим не переймайтеся,  — старий чоловік з полегшенням видихнув, помітивши, що його господиня  кращому стані, ніж раніше.

— Ельґарде, в нас гості. Детективка Адель Ваґус та її помічник пан Джеф.

— Приємно познайомитися з вами.

У відповідь Адель кивнула головою, а Джеф обмінявся привітним рукостисканням.

— Накажи економці підготувати гостьові кімнати.

— Буде виконано, пані.

 — Перепрошую, мадам Ксен, ми розпочнемо з саду, поки ще не стемніло. Якщо Жозефіна справді покинула дім сама, вона мала б залишити хоч якийсь слід.

— Прошу, пані Ваґус,  я особисто вас проведу.

 Мадам Ксен першою ступила на гравійну доріжку, але її кроки були нерішучими.

— Дякую, але далі ми самі про все подбаємо. — Відповіла Адель коли зійшли з стежки на землю. Жінка зрозуміла і попрямувала до маєтку.

Детективка нахилилася й доторкнулася до землі. Волога земля зберігала сліди, але ті, що впадали в око, були не котячими.

— Отже… — Адель підняла голову і задумливо промовила: — Здається, у нас є гість. І він був тут учора вночі.

— Джефе, дивись, ти це відчуваєш?

— Що саме? Запах вечірньої прохолоди і сирості?

— Ні. Легкі часточки магії.

— Магії?

— Так. Напевно, тут не все так просто, як здається, або випадковий збіг обставин. Завтра ти опитаєш персонал, а зараз ти повинен зрозуміти, що це за тип магії.

— Я тобі, що якийсь детектор чи собачка? Очевидно це магія переміщення або невидимості.

— Якщо ти бачиш очевидне — значить, ти дивишся недостатньо уважно.