Післяслово

Михайло Петрович Старидький (1840—1904) в історію української культури ввійшов як поет, перекладач, драматург, прозаїк, визначний театральний і громадський діяч другої половини XIX століття. Серед художньої спадщини Старицького значне місце — за обсягом і кількістю — займає його проза, що складається з семи романів, шести

ч повістей, понад чотирьох десятків оповідань і нарисів (кілька з них ще не розшукані), загалом близько шістдесяти творів.

Найвизначнішими з прозової спадщини М. Старицького є його історичні романи, що відображають боротьбу українського народу проти соціального і національного гноблення від половини XVII і майже до половини XIX століття. Це трилогія "Богдан Хмельницький" —-романи "Перед бурей" (1895), "Буря".(1896), "У пристани" (1897), дилогія про П. Дорошенка — романи "Молодость Мазепы" (1898) і "Руина" (1899), роман про гайдамаччину "Последние орлы" (1901) та роман "Разбойник Кармелюк" (1903). Ідея боротьби проти гнобителів соціальних і національних прав українського народу, оспівування героїв цієї боротьби, непримирима ненависть до гнобителів і щира любов до трудящих, обстоювання дружби народів — спільні риси цих романів, як і взагалі всієї прози М. Старицького.

У романі "Розбійник Кармелюк" М. Старицышй показує життя і боротьбу подільських кріпаків у першій третині' XIX ст. Поділля, як і вся Правобережна Україна (крім Києва), довгий час було під владою шляхетської Польщі. За Андрусівською угодою 1667 р. між Польщею і Росією Правобережна Україна відійшла до Польщі, і тут поступово відновлювалась влада шляхетської Польщі з фактично необмеженою сваволею панів. Так тривало до другого поділу Польщі (1793 р.), коли Правобережну Україну було приєднано до Росії. Але й після цього становище покріпаченого українського селянства мало в чому змінилося, Хоча 1797 р. указом Павла І панщина була обмежена трьома днями на тиждень, кріпаки в першій третині XIX ст. на Поділлі, замість 150—160 Днів на рік, фактично працювали від 180 до 220 днів та мусили ще відробляти два-три десятки т. зв. "шарваркових" (згінних) днів, що їх пани звичайно вимагали відробляти в найбільш гарячий час —у жнива, сівбу тощо. Становище'ж польського панства майже не змінилося. Польська шляхта одержала права російського дворянства, було збережено земський і підкоморський суди,

продовжував діяти Литовський статут, діловодство в установах і судах велося польською і російською мовами. Польські поміщики дістали право, як і по всій Росії, засилати селян у Сибір на поселення або на каторгу, віддавати позачергово в солдати. Польська шляхта займала переважну більшість посад у місцевому урядовому апараті, навіть поліція була з "місцевого дворянського стану", тобто знову ж таки з польських поміщиків.

Польське панство на Поділлі прагнуло відірвати Правобережну Україну від Росії і приєднати її до Царства Польського. Так, наприклад, у вересні 1862 р. подільське дворянство на своєму черговому губернському з’їзді склало чолобитну до царя Олександра II. Після посилання на "врочисту і добровільну" Люблінську унію 1569 р. в ній говорилося про давній вплив польської культури ї форм життя у краї. Тому подільське панство просило царя "відновити адміністративну єдність Польщі з приєднанням до неї Західного краю", тобто Правобережної України.

Соціальне гноблення місцевого українського населення було пов’язане з національно-культурним, а почасти й релігійним, що їх здійснювали польські поміщики разом з католицьким духівництвом. Тільки після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі було закрито польські школи й відкрито російські. Франц Мацкевич при висвяченні його 1814 р. в кам’янець-подільського біскупа доклявся папі римському "переслідувати всіх тих, котрі не перебувають у лоні римської церкви і не визнають главенства папи". Навіть православне духівництво, за свідченням письменника А. Свидницько-го, в 40—50-х рр. XIX ст. "кланялося панам дідичам та панам орендарям, відмовчуючись від усяких кривд, як було те й раніше".

Кріпосницький гніт з року в рік посилювався, становище кріпаків дедалі гіршало. У відповідь на це зростав антикріпосницький рух селян. В українському народі жила пам’ять про Коліївщину, про неї співали пісні, розповідали перекази і легенди. Імена Залізняка, Гонти, Швачки, Бондаренка, Письменного, Медведенка та багатьох інших видатних ватажків антикріпосницької боротьби свято зберігалися в народній пам’яті, кликали до боротьби. Селянським рухом були охоплені десятки сіл Правобережжя. Ця боротьба мала найрізноманітніші форми — від подання скарг на знущання поміщиків і аж до збройних нападів на панські маєтки. Найбільшого розмаху антикріпосницький, антишляхетський рух досяг на початку XIX ст. Характерною особливістю його було те, що, перекинувшись і в сусідні повіти Київщини та Волині, він мав форму довготривалої боротьби невеликими загонами, а не масового виступу, як було, наприклад, за Коліївщини (1768 р). У цьому русі, що тривав з 1812 року протягом чверті століття, взяли безпосередню участь понад 2700 чоловік, на панські маєтки вчинено більше тисячі нападів. На чолі цієї боротьби подільських кріпаків стояв Устим Кармалюк (1787—1835) — кріпак пана Пігловського з се-ла Головчинець, Літипського повіту (тепер село/Кармалюкове, Жмеринського району, Вінницької області).

Устим Кармалюк відзначався невтомним завзяттям у боротьбі, мужністю, винахідливістю і дивовижною силою волі. Ніщо не могло зупинити його — ні тортури, ні в’язничні мури, ні заслання на каторжні роботи в Сибір, звідки він тричі втікав. Все це, а також неабиякі організаторські здібності селянського ватажка, його безкорисливість і постійна допомога кріпакам викликало до нього повагу і любов народу, зробило його загальновизнаним ватажком, народним героєм. Саме ім’я Кармалюка наводило жах на панів, а в кріпаків викликало надію на визволення з кріпацтва, Проти антикріпосницького руху, очоленого Кармалюком, виступило все панство, на придушення цього руху була кинута поліція, навіть військо. Та ніщо не допомагало — повстання тривало.