XCV
— Що сталося з нашими товаришами, питаєш ти, отамане? — сказав Андрій.— Живцем не далися в руки й "маєтки" свої врятували... Ото тільки багато пацюків набігло туди, важко було мишам супроти них, так головне стадо й перебралося до Летичева; там спокійно.;, ні котів, ні пацюків... Ну, хто на той світ утік,— тим земля нехай пером... Явтух теж не дочекався тебе, батьку, потягло і його в далеку дорогу, а от нас чорти ще не похапали...— і, нахилившись, додав чомусь пошепки: — Уляна жива... і тут ось-ось буде.
— Ой! — не стримався Кармелюк, щоб не скрикнути й, швидко глянувши на Олесю, збентежився й затих.
— А що, як гадаєш, друже,— нараз поцікавився Дмитро,—чи йолопи зняли вже тривогу, чи й досі не розчухали?
— Я ж вибив зовсім вікно,— обізвався отаман,— і пам’ятаю, що хуртовина так і поперла в нього... Якщо холод і вітер стривожать вартового, то він може зчинити гвалт і поставити все начальство на ноги, а якщо він не загляне в коридорчик і холод його не дойме, то тільки до обіду... От хіба що з мосту може кожен помітити вибйте в багаті вікно й донести...
— Еге-е ж! Ловко обернулися,—крутнув головою Дмитро,— та й ти, брате, не тільки чорта за пояс заткнеш, а й відьму за хвоста вхопиш.
— Ха-ха! — заіржав Хоздодат.
Кармелюк побачив, що підпиле товариство може повести вільну бесіду, образливу для Олесі, і в думці вирішив, що панну треба вирядити скоріше, тим більше, що й Уляна, яка ось-ось мала з’явитися, могла бути не тільки неприємною, а й небезпечною.
— Ну що, шановна панно,— підкреслив він, щоб товариство було стриманіше,— добродійнице наша, нагрілася?
— Атож.... мені' навіть жарко,— відповіла Олеся; вона була страшенно схвильована й почувала себе до краю ніяково... .
— А завірюха зовсім уляглася,— сказав, тупаючи ногами, Нетудихата; він увесь час порався коло коней і допіру тільки ввійшов до корчми.
От і . чудово! — зрадів попович.—Можна буде коня пустити, а самому завдати храпандалуса...
— Ні, писарю любий,— засміявся Кармелюк.— Спати потім, а тепер нехай Андрій повезе панну... а я проведу. Вже за саме те, що вона допомогла втекти такому колодникові, як я, то всі ми повинні вклонитися їй до ніг.
— І вклонимося! — крикнув Андрій.
— Я сорок поклонів ударю,— з пафосом додав Хоздодат,— бо такої панни немає на цілому світі...
— Ай! Не хваліть... не хваліть мене! — запротестувала, розгубившись, Олеся.— Я нічого не варта... Я нічого не зробила... Кожен би...
— А коня з саней не випрягав? — звернувся Кармелюк до Нетудихати.
— Ні, батьку! Тільки напоїв і оброку підсипав...
— І добре! Виїжджай же, Андрію, на гору, а ми підійдемо. Ти одвезеш панну до міста... тільки не до Турецького мосту, якщо приїдеш світом... небезпечно.
— Я постараюся, батьку, до світанку бути... і привезу панну до каменярні... Панна знає... Звідти вона пробереться проваллям до міста, а я поверну сюди.
— А ти дорогу до Кам’янця знаєш?
— І до Кам’янця, й за Кам’янець, і весь цей ліс можу навиворіт викрутити...
— Ну й гаразд! Доглянь же мені панну!
— Як своє око! Будь, батьку, певен!
Коли Кармелюк з панною завернули за ріг і почали підійматися вгору по наметах снігу, якась тінь прослизнула вперед і, наздогнавши сани, гукнула візника:
— Ти, Андрію?
— Я.
— Аз ким пан отаман?
— З панною, котра допомогла батькові втекти з неволі.
— Яка там панна? — прошипіла жіноча постать, накидаючись на Андрія.
— Не знаю, пані отаманшо, вперше бачу.
— Звідки? Хто вона? Чому визволяла? Чому стала на допомогу? — закидала запитаннями Уляна.
— Та я ж з панею був... і нічого не знаю... Видно, панна з Кам’янця... Батько туди велів одвезти.
— А! Знаю! — заскреготала зубами Уляна й, кинувшись
убік, причаїлась за деревами. х
А Кармелюк дорогою говорив тихим голосом панні:
— Прости за все... і пам’ятай, що все життя моє в тобі й для тебе!
— Тільки бережи себе... Не шматуй мого серця... Не пускайся більше на ризик... і сповіщай,— шепотіла Олеся, схиляючи голову на його плече.
— У мене тільки й думки буде, як би тебе зовсім заспокоїти... і зажити новим, світлим життям! — Кармелюк, оглянувшись, поцілував Олесю, а потім заговорив голосно, наближаючись до саней: — Передай же, панно, і панотцеві, й матушці, що Кармелюк їхньої благодійності повік не забуде... і що тільки сам бог може воздати їм за добре діло.
Олеся не могла від хвилювання нічого відповісти; вона мовчки сіла в сани. Місяць виглянув із-за розірваних хмар і осяяв блідим, зеленуватим світлом її палахкотюче від щастя личенько...
Андрій рушив і пустив швидкою риссю коня.
Кармелюк почекав, поки зникли з очей сани, й поволі повернув назад. Ще він не дійшов до корчми, як йому перетяла дорогу Уляна.
— Орле мій! Чого це ти?—скрикнула вона радісно.
Кармелюк здригнув від неприємного враження: її голос,
наче терпугом, дернув його по серці, та за хвилю він опанував себе.
— Уляна? — спитав він у свою чергу.
— Та хто ж, як не вона?.. В пекло тричі лазила для твого порятунку... Ой, увесь би світ перерізала за орла мого! — І вона обняла за шию Кармелюка й припала до його губів своїми.
Кармелюк відчув її гаряче дихання й прискорене биття тріпотливого серця і в першу мить хотів був відсторонити ласки навіженої коханки, але розсудливість стримала його... Він відповів їй поцілунком і поквапив іти до шинку обміркувати становище, бо до світанку могла бути погоня.
Уляна покірно пішла за ним і, немов з цікавості, спитала:
— Яка то панна допомогла тобі у втечі?
"Мабуть, підгляділа вже, а то й пі дел ухал а", ^ майнула Кармелюкові думка і він після невеликої паузи відповів:
— Дочка коменданта фортеці... вона викрала й ключі,
і добула коня... ^
— Яка жаліслива,— похитала головою Уляна.— Навіть рідного батька не пошаліла заради розбійника...
Відредаговано: 15.04.2020