Глава 87

XC1V

Кармелюк почав спускатися. Природна сила і вправи протягом місяця давали певність його рухам, але що далі він посувався, то спуск ставав небезпечніший: стаючи довшим, маятник, диском якого був сам Кармелюк, збільшував свої розмахи під натиском вітру; а вітер змінював площину його* гойдання і змушував часто битися об ребра скелі... До того ж іще холод наскрізь пронизував груди нещасного в’язня, а головне — страшенно мерзли руки... Кармелюк поспішав як тільки міг, ризикуючи щомиті зірватися вниз... Ось останній вузол... Нога шукає другого, але описує дугу в порожнечі... Під ногами в нього провал сажнів на чотири-п’ять, судячи по звуках, що долітали звідти, й по ліхтарях на мосту... Кармелюк не розрахував відстані, а головне, наперед не подумав, скільки піде полотна на вузли... Тепер він повис, мов колосальний маятник, вamp;д проваллям і гойдався до волі вітру. "Кінець! Кінець усьому!" — промигнуло блискавкою в його застиглому мозку, й Кармелюк, щоб укоротити муки, хотів був розтулити долоню й кину-тися на гостре каміння, та закам’янілі пальці не слухалися...

А вітер з якоюсь злобною силою ще дужча розгойдував задубілого Кармелюка, обкидаючи його сніговою курявою, що забивала йому вуха, заліплювала очі... Кармелюкові причувалися якісь кволі крики знизу, які то завмирали, то посилювалися, і ввижалися криваві вогні, що підіймалися вгору, то опускалися йому назустріч. Нарешті серед хаосу вражень, що заморожували душу, в нього сяйнула думка: якщо збільшити розгін рухами тіла, то чи не наблизиться дуга гойдання до рівня мосту? Нагадаємо читачам, що міст лежав на десять сажнів вище річки, а Кармелюк висів на п’ять сажнів нижче мосту...

При перших же зусиллях бідолашного втікача фатальна гойдалка понеслася скоріше й розгін її збільшився... Відчувши удачу, Кармелюк, замерзаючи, напружив усі сили й почав розгойдуватися над проваллям у крижаному диханні бурі і в хвилях пекучого снігу... Ні рук, ні ніг він уже не чув, а тільки звитяжними грудьми з свистом розрізував повітря й шумливо втягав у себе широко розкритим ротом голки морозу... Після п’ятого польоту гігантський розмах наблизив його так до мосту, що Кармелюк уже помітив на ньому сани й могутню постать з простягнутими руками коло самого бар’єра...

— Ще, батьку, наддай, ще!..

• Від надмірного напруження Кармелюкові перехопило дух... Щось молотом почало бити йому в груди... а він усе напружувався до останнього. У голові в нього знявся гул, закрутилися іскри в очах, чи він сам закрутився у вихорі блискавиць... Немає більше сили!..

Але міст мчить до нього... ліхтарі під ним опускаються... ось... ось один коло самих ніг... У цю мить чиїсь дужі руки вхопили його й шарпнули вниз... Полотняний канат не витримав, тріснув... і обидві постаті важко гримнули на плити мосту.

Якась жіноча постать, вся в снігу, тривожно підбігла, але Гололобий, що лежав під Кармелюком, заспокоїв її:

— Батько на мені цілісінький, а ви, панно, давайте скоріше валянки й кожуха.

На напівживого отамана швидко натягли валянки, накинули баранячого вовнистого, з великим коміром кожуха, й посадили поруч з панною в сани.

— Сьорбни лишень, батьку, мокрухи,—підніс Гололобий пляшку,— та й гайда!

— Гаразд, що така веремія! — зауважив фурман, ледве стримуючи міцного чистокровного іноходця.—А все ж таки довліє втікати скоріше од зла!..

— З богом! — гукнув Гололобий.—А ми доженемо...

Кінь рвонув, сніг заскрипів під полозками, сани ізсковз-нули з мосту й, вибравшись обережно на берег, помчали по гладіні в імлисту заметіль...

В ті часи зараз же за Турецьким мостом ліворуч розкинулися сякі-такі фільварки, а праворуч починалося за дво: ма-трьома хатками пустирище й стелилося рівним плоскогір’ям уперед верст на сім; далі вже починалися переліски, а за три верстви потягся густий ліс.

Хоздодат знав, що коли вони доберуться до лісу, то він їх сховає. Погоня могла бути небезпечною, поки тільки не вихопились за межу міста, а тоді вже не піймаєш... Тому-то він і гнав доброго коня чимдуж, притримуючись не дороги, а тільки напрямку. Єдиним компасом у цьому білому морі йому був лише вітер...

Олеся, як сани проминули тюрму, слідкувала з страшенним нервовим напруженням, щоб вітер не одкотив коміра кожуха в її сусіда або не розгорнув поли; вона їх придержувала рукою, вдивляючись у неспокійні снігові хвилі, прислухаючись до виття дикої хуртовини: їй хотілося й закутати тепліше напівзамерзлого друга, а головне — сховати його від ворогів, котрі могли гнатися за ним на крилах бурі... , ‘ '

'Ледве втікачі од’їхали за верству від міста, як Хоздодат помітив, що сани почали натикатися на якесь каміння, пеньки або тонути в кучугурах снігу... Незважаючи на молоду силу коня, рись його незабаром обірвалася й перейшла на важку ходу... Вітер теж ніби перемінився, так що візник, втративши попередній напрямок, не знав уже, якого держатися... Він зупинився, щоб, кінь перепочив, і прислухався... Крізь посвисти вітру йому почувся якийсь кволий звук, їцо скидався на виття вовків; Хоздодат приклав кулак до рота й затрубив у відповідь,— виття посилилось і почало наближатися...

Кармелюк за весь час не проронив і слова; Олеся чула, як він важко дихав і дрижав, і теж боялася обізватися до нього словом. Тепер же на неї напав страх од думки, що Хоздодат збився з дороги... Вона одкотила комір свого бай-барака, щоб захищатися від палючого вітру, і з жахом помітила, що з білих неспокійних хмар виринули одна, а за нею й друга кінні постаті... Олеся простягла була беззбройні руки, щоб захистити дорогого отамана, але Хоздодат озвався до вершників, які під’їхали:

— А що, круків не видно?

— В таку відьомську крутію й сам чорт не вискочить із пекла...— відповів найближчий.— От і ти, пане філософе, збився з маршруту... Треба було різати у фронт вітрові... Марш! За мною!.. Я триматимусь лівого плеча, а ти, фланговий, прикривай праве.

Повернули праворуч і за півгодини вибралися якщо й не на дорогу, то принаймні на рівну галявину... Олеся притулилася до Кармелюка, щоб узнати, чи живий він, чи його ще й досі так шалено морозить? Але її спутник сидів тепер зовсім спокійно, і дихання його стало рівне.