Глава 85

XGII

— Ха-ха! — розсміявся Хоздодат.— Чого ради, митарі й фарисеї, збентежилися? Я не пацюк, а кіт! А тільки оно там, навкруги нори, нюхає пацюк... треба б нагору вухо та око! А поки що давай, жиде, меду, якщо не кислятина, а ще краще, доброї горілки, та огірків солоних з десяток, та капусти квашеної миску, та ще паляницю, чи що... Став ось хоч сюди,— показав він на стіл, де сиділи попередні співрозмовники; вони пожвавішали, почувши голос того, що ввійшов, і посунулися, даючи йому місце.

— Зараз, зараз, любий пануню! — заметушився шинкар, у якого одразу покращав настрій.— Оце так гість! А шнелер, балабуста! 71 —прикрикнув він на свою господиню.

— Слухайте, друзі мої,— пошепки заговорив той, що ввійшов, поки євреї готували й подавали закуску і пляшку горілки.— Циганку шукають по місту; прикмети твої описані, й листи всюди прибиті. Я сам підслухав, як два шпики домовлялися... Кажуть, призначено нагороду... Кожна хвилина дорога... Вже один шпик недарма нишпорить коло цієї дірки,— може й пацюків привести... Якби тобі переодягтися й вийти вже хлопцем звідціля?

— Я завжди ношу з собою одяг,— відповіла жінка, певно, та удавана циганка, котру шукали.

— То ти проворним маршем у погріб і переміни амуніцію,— порадив її товариш,— і потім швидким кроком за місто. В Дубовій корчмі можеш і коня купити або контрибуцією взяти в жида,—й просто до гнізда... під Летичів... До Дубової і я прибуду — маршрут тобі вказати...

^ Добре. А , тут же як без мене? Що станеться з орлом? Ой, болить моє серце!

— Не; побивайся, вдовице,— втішив її Хоздодат; він і одві-дував цей притон, щоб зустрічатися в своїми.— Довбня й Гололобий та Леміш зостаються при мені. Все, єлико можна, зробимо, аби тільки врятувати батька, а ти потрібна там...

— Це правда,—наприкінці сказав Дмитро.—То ти, виходить, там, а ми — тут.

А Кармелюк знемагав у своєму жахливому ув’язненні, знемагав без надії, в тяжкій тузі.

Від вісточки, яку підкинув йому друг, він спершу страшенно зрадів; потім, протягом двох днів, ним тіпала нестямна злість на себе за знищення, яке він припустив,— і хто ж зїшщив?—миші!—дорогої цидулочки, котра містила в собі план його визволення; далі силкувався!! по залишках слів розгадати зміст послання, міркував’ййДІ їшми до очамріння й нарешті почав помщатися на своїх Ворогах ї йбйвати 'їх десятками. ; • ' {;;Ji ,к-1 і• : '1 !

1 АЙ вчйпет1 бтратй принесли ’йому тільки зайвйй Шіорід, агне^ пйлегшйли душевного стану. Кінець кінцем Кармелюк спинився на тому, що коли друзі ждуть від нього якоїсь відгібівіді або заходів, то, не бачачи ні того, ні другого, вони знову подадуть йому вісточку.

Він заспокоївся на цій думці й терпляче став чекати.

Але мутні дні змінялися чорними, томливо довгими ночами й не приносили йому ніяких звісток. Налякані стратами, миші порозбігалися по інших камерах, і тепер у його дірі не було чути ні пустотливого писку, ні метушливого шереху злодійкуватих співмешканців, а стояла тільки глибока могильна тиша.

Кармелюк чекав і чекав, але час ніби спинився в своєму перебігу, принісши йому нестерпну безутішну тугу. "Хоч би клийали на допит, так ні — не кличуть. Може, замурували тут на смерть та й заспокоїлися? А друзі? Та чи від них ото була звісточка? Чи з волі ж— вона? Може, Шкарбуна посадили спершу в цю башту, а потім перевелй в другу... він і звістив про себе, та й гоДі!"

Останній здогад узяв, нарешті, гору над іншими й чор-ною пеленою ліг на душу в’язня.

Помалу-малу в нього почали притуплятися й думки, й бажання, і навіть фізичні відчування від болю тіла, синяків та занімілості кінцівок; тоді він поринав у якусь непритомну дрімоту. Але іноді з цієї дрімоти будив його гострий порив розпачу, і Кармелюк схоплювався, рвав на собі чуба і бився головою об кам’яні стіни своєї в’язниці.

Одного разу в такому несамовитому стані він з нестерпною тугою підвів очі до свого гратчастого вікна й нараз почув, як щось ударилось у шибку.

Кармелюк здригнув і трохи підвівся. "Чи не птах з розмаху вдарився?—подумав він.— 3 такого провалля докинути сюди камінця ніхто не зможе". Та тільки промайнула в голові його ця думка, як почувся другий удар, але вже в середню шибку вікна; дзеленькнувши, посипалося скло вниз, і щось довге ковзнуло вгору, ударилось об камінь і, перекрутившись разів зо два в повітрі, впало до його ніг.

— Стріла! — мимоволі скрикнув Кармелюк од припливу невимовного хвилювання, і скрикнув так голосно, що міг би привернути до себе увагу вартового. А далі він схопив посланницю й сховав на грудях, а потім довго прислухався, ледве переводячи подих. Тільки впевнившись у тому, що все кругом спокійне, він зважився глянути на свою коштовність.

З першого ж огляду Кармелюк помітив, що з останнього колінця очеретини визирає папірець. Він обережно розмотав стрічку тонкого паперу й; розлігшись на підлозі, підніс цю стрічку до смужки світла.

На стрічці були написані слова. Кармелюк напружив зір, що загострився в темряві, й прочитав тремтячим голосом таке:

— "Аз і Олеся ладні голови покласти, а врятувати батька. Є ще три соколи. Викинь через вікно .нам вісточку. Смички дістанеш через двері. Якщо ні, то повідом як?"

— Господи! Вона, моя зіронька, тут! Я не сам! — і Кармелюк, знеможений тілом, змучений душею, не витримав і з риданням притиснув до грудей клаптик паперу.

Кармелюк так сп’янів від цієї щасливої несподіванки, що мало не збожеволів. Йому цілу ніч увиясалися не сни, а прагнення, марення його душі втілювалися в образи, котрі наповнювали цю смердючу, вогку, холодну діру райськими картинами і невимовним раюванням... Тільки перед ранком він заснув, але ненадовго: щастя, тріпочучи всередині, будило енергію.

Прокинувшись, Кармелюк перш за все припав устами до записочки, мов до реліквії, й гаряче помолився; потім він почав з любов’ю роздивлятися стрілу, що принесла йому радість. Виявилося, що й інші колінця її були не порожні. Порозколювавши їх, він витяг із середини кілька тонких ниток, та ще й голку. В його становищі це надбання було дуже важливе. Вчора він хотів був написати своїм друзям.