Глава 83

ХС

Розбитого* поклали на шинелю: Дід Шкарбун став у головах, а Спинодер у ногах. Незважаючи на обережність, з якою несли прочанина, він страшенно стогнав. Валянки арештантів не так сковзалися, як чоботи в солдата, а тому солдат відставав. Дід, оглянувшись навкруги, нахилився до прочанина й спитав:

— З вільного птаства?

— З одного гнізда...— відповів прочанин і застогнав.

— Ловко! Що ж, укусили?.. Але туман?

— Туман...Щоб до орла піднятися.

— Високо... Чортова клітка...

— А поламати й випустити?

— Міцно... Шуліки... Та в орла й крила одібрані...

— Що ж, орлові дати пір’я пташине, а шуліку пришити.

— Знаємо, та ні смальцю, ні пір’я немає...

— Ось на перший раз візьми велику ладанку й кипарисовий хрест,..

Розмова провадилася пошепки, та ще й так, що коли питав дід, то в цей час прочанин стогнав, а коли відповідав прочанин, то дід кректав, наче від натуги... Не тільки конвойний, який плуганився ступнів за сорок, а й другий арештант не могли почути й слова.

— Лише з волі досить простору... а з неволі тільки щілинка,^— знову заговорив дід, коли після перепочинку далі понесли хворого...

— З волі соколи ждатимуть... аби тільки орел знав.

— Дуже добре... Підійти до клітки не можна... хіба що коли в карцер...

— А що ж, обміркуй... Хліб же й шпанці дають... і орлові...

— Авжеж.

— А хто хліб носить — любить і сало.

— Хо-хо! До сала кожний ласий.

— Отож-то. А як би нам бачитися?.. І смальцю, й сала не пошкодуємо... є й соколи...

— Що ж... Можеш... Прийти подякувати ще раз за порятунок... А то послати когось іншого вірного з ладанкою на шиї... Камінь ламати кожному вільно.

Коли носії стали сходити на Турецький міст з кам’янець-кого берега, то вмирущий почав слізно просити не нести його в тюрму, а занести просто на соборне подвір’я; він почуває, що це вже останні його хвилини.., Так і зробили.

Тим часом Кармелюк сидів у кам’яній трубі, куди майже не пробивалося світло. Основа труби була така вузька, що чоловік, який сидів у ній на дні, не міг простягтися, а змушений був, коли хотів прилягти, зігнутися кружка.

Вузьке вікно починалося на висоті зросту людини від підлоги та й то до половини було закладене цеглою, а з половини лише мутно освітлювало трубу крізь залізні скоби. Залізні двері закривали цю трубу від коридора, та крізь вузьку щілину вниву все-таки пробивалося світла більше, аніж через вікно вгорі. В кам’яній дірі було страшенно вогко й холодно: груба з коридора мало нагрівала її чи просто, з економії, рідко топилося: в пій.

Сидить Кармелюк у цій смердючій дірі вже два тижні; на руках у нього залізні браслети; на тілі пояс важкий, прикутий коротким залізним ланцюгом до стіни; одна нога в кайдані, а друга, котра була вивихнута,— вільна. Болю в цій нозі Кармелюк більше не відчуває, але зате в нього нестерпно ниють усі кістки. Тільки "стоячи може він розправити задубілі члени, і коли б не було можливості ставати і в таку позу, то ув’язнення в цій трубі було б не тортурами, а страшною стратою.

В кам’яній домовині панував густий напівморок, тільки блідий відблиск в високого вікна та з щілини під дверима давав знати — день за стіною чи ніч. Звуки зовнішнього світу теж не доходили сюди, але зате серед мертвої тиші виразно чути було найменший шерех і писк мишей. Спершу вони злякалися були нового гостя й боязко виглядали з нірок, а тепер позвикали, вільно бігають, перескакують йому через ноги або сідають перед ним на задні лапки, а передніми миють свої рильця. Кармелюк ділиться з своїми співмешканцями крихтами хліба й любується їхньою метушливою біганиною. Сміливість деяких доходить ДО ТОГО, ЩО ВОІШ вилазять йому на руки, на спину, на плечі й навіть на шию. Якщо набриднуть, отаман трусне плечима й вони миттю поховаються в нори. У всякому разі, Кармелюкові приємніше слухати мишачий писк, аніж одноманітні глухі кроки вартового, що схожі на той стук, коли забивають цвяхи у віко домовини.

І думає Кармелюк у безкінечні ночі свої безкінечні думи, і сліпа нудьга вчепірюється кігтями в його серце... І один тільки світлий промінь осяює вир останніх спогадів. Той промінь — лагідне личенько Олесі й погляд, сповнений безмежної любові й віри в справедливість його діла. Той погляд поринає йому в душу, гріє змучене серце, відгонить нудьгу й будить пекуче бажання вирватися з цієї домовини на волю, для нового життя, для недосяжного щастя!

І Кармелюк болісно жде хоч якоїсь вісточки з волі... Та ніхто не обзивається... "Ті ж, що зі мною втекли,— гадає він,— напевне, загинули... Не втекти їм від кінних... А Андрій і Уляна? А інші? Чи зумів Дмитро оборонити табір... чи хоч перевести його без втрат у безпечне місце? Хоч би вісточка, хоч би відгук який звідки!"

Та дні минали, як ночі, одноманітні, тужливі, а ночі тяг-лися, як дні... Душа боліла, кістки нили./.

Одного разу Кармелюк почув якийсь незвичний гомін у далекому коридорі; прислухався — і впізнав голос Розалії, а поїім по словах, які вона викрикнула, догадався, що вона з’явилася сюди з певною метою й подає звістку, що надія на врятування не втрачена. Поява дружнього голосу серед цього холодного мороку імли схвилювала була спершу отамана радістю, та голосне нагадування про бурдей викликало в нього гидливість, навіть можливість урятуватися такою ціною видалась йому осоружною... Все це недавнє минуле постало перед ним смердючим отруйним туманом, що нівечить життя, а не підіймає здорової й бадьорої енергії... "Ні! Все геть, все мимо,— аби тільки вона заглянула своїми чистими очима в мою похмуру душу!"

Та ночі знову потяглися чорною стрічкою... Очевидно, пані нічого не могла вдіяти, а може, й приїжджала, щоб поглумитися з нього. Через кілька днів Кармелюк про неї й забув, та, здається, в нього взагалі мозок почав туманитися... сили танули...

Одного разу повз Кармелюкові двері повели когось у сусідню башту. Він принаймні почув окрик вартового: "Чого нахиляєшся, ідоле?" — і відповідь: "Залізо поправив... З Лі-тина в’їлося". І знову окрик: "Ну, далі!"