Глава 81

LXXXVIII

Андрій прислухався, й коли кроки вартового, котрий марширував уздовж зовнішньої стіни, затихли за рогом, хутко спустив із стіни Уляну, а сам стрибнув назад у двір; перебігши тюремний двір, він кинувся до воріт.

Коло замкнених воріт, біля невеликої хвіртки, теж замкненої, стояв ще один вартовий.

— Біда! — закричав йому Андрій.— Відмикай скоріше,

начальство треба кликати: шпанка збунтувалася, двері

виламують...

Аніскілечки не підозріваючи у вартовому переодягнутого арештанта, солдат одчинив перед ним хвіртку, й Андрій зник у розбушованій темряві ночі, гукнувши на бігу вартовому, щоб сказав унтерові про бунт арештантів у камері.

— Негайно повідомити наглядача! Катай, Шворінь! —1 скомандував стурбований унтер.

— Уже побіг старовір,— заспокоїв його вартовн^і.

— Так за. мною* хлопці, в коридор, там, виходить, немає нікого! — крикнув унтер і кинувся з трьома інвалідами в тюрму, залишивши інших із Шворінем коло вартового.

Поки арештанти вили й дзвякотіли ланцюгами, наповнюючи диким звірячим ревом усю тюрму, з заднього боку похмурої будівлі тихо й нечутно виповзали з проломленої В стіні діри п’ять людських постатей, а потім витягли й шосту, котру поклали в рядно й, пильнуючи якнайбільшої обереш-' ності, понесли до складених коло стіни дров... Без перешкоди поперелазили вони через стіну й позіскакували на землю. В4 цей час пролунав по той бік протилежної стіни постріл...

— Тривога?..— скрикнув каторжанин.

— Еге ж, пропало! — простогнав Кармелюк і потім квапливо додав: — Рятуйтеся, братове! Покиньте мене!.. Зара*з налетять шуліки...

— Ні, тебе не покинемо! — прошепотіли арештанти.— Все діло заради батька.

— Підхоплюй рядно всі разом — і бігом! — скомандував каторжанин.

Коли втікачі з своєю ношею відійшли від стіни ступнів на п’ятдесят і почали спускатися в долину, по той бік тюремної стіни прогримів знову постріл і пролунали крики: "Лови, держи!"

Втікачі прилягли до якоїсь калюжі.

До тривожних криків: "Лови, держи!" — приєднався ще один голос, а потім ще один, але крики не наближалися до долини, а віддалялися...

— Це Андрій одводить,— зауважив Кармелюк.

— Так і є,—підхопив Махйидралов.—Уперед! Тепер, хлопці, наполяжте: по двоє на зміну.

Два арештанти вхопили рядно з Кармелюком, і всі пустилися бігти.

— Ех, якби ноги!,.—: мимохіть вихопилося в Кармелюка.

— Нічого, батьку, донесемо,— шепнув разом Явтух і каторжанин.

Пробігши деякий час, Явтух і каторжанин змушені були зупинитися й передати Кармелюка двом іншим своїм товаришам.

— Вітер дужчає, дощ перестав,— сторожко сказдв Кармелюк, поглядаючи на небо.

Справді, подув сильний вітер, і пітьма почала пройматися тьмяним світлом.

— Не турбуйся, отамане, донесемо... А Андрій молодець... Якби тільки сам вискочив! — обізвалися вони.

— До лісу не більше як верст чотири,— заспокоїв Кармелюка каторжанин,— а ті барани не скоро прочумаються...

Коли пролунав постріл, Шворінь кинувся на звук і, поки гукав вартового та шукав його, минуло кілька хвилин. Потім, натрапивши на труп, він з жахом став кричати: "Караул!" — і, побачивши сліди, пустився по них догонити... Тільки згубивши їх уже зовсім у темряві, він поспішив до наглядача. Виявилось, що начальство ще нічого не знало про бунт і що старовір і не з’являвся..;

Перестрашене начальство посхоплювалося на ноги.

— Підкіп! Розбій!— крикнув наглядач, скочивши з місця.

За ним зірвалися й капітан, і корнет, і всі, розлючені

вкрай, кинулися до тюрми... Корнет, пробігаючи повз стайню, встиг крикнути денщикові, щоб негайно звелів гусарам сідлати коней і його коня і мчати до тюрми, а також послати когось на заїжджий двір по решту. Наглядач скомандував усім солдатам іти за ними до тюрми. Там уже було цілковите пекло...

Корнет, не звертаючи уваги на бунт, протиснувся крізь стовплених у коридорі до камери Кармелюка й нараз крикнув ве своїм голосом:

— Зрада! Пробої одбитоШ

Він шарпнув двері, й на нього зразу війнуло холодним і вогким повітрям. Корнет прожогом кинувся до камери розбійника й тільки тут побачив вийняте вікно.

— Сюди! За мною! В погоню! Кармелюк утік! — крикнув він несамовито й кинувся до виходу.

Тим часом утікачі вже встигли пройти верст зо дві від тюрми. Спершу дуже заважала рухатися густа пітьма: кілька разів попадали вони у водориї і ями, падаючи вкупі з Кармелюком, та помалу темрява почала прояснюватися, непевне, сумнівне світло стало пробиватися крізь поріділі хмари, й нарешті в продухвинах, що утворилися на них, заясніли клаптики темно-синього неба з блискотливими зірочками й краї хмар посріблилися ніжним сяйвом місяця...

— Сто чортів! Місяць! — вилаявся Кармелюк і оглянувся.

Понура споруда тюрми хоча й не дуже, але ще бовваніла

вдалечині темною, безформною купою; попереду ліс був не ближче; його можна було тільки вгадати в темній смужечці, на обрії... Самі вони тепер перебували якраз посередині між лісом і тюрмою.

— Донесемо! Ще в нас добра година попереду... а вони застрянуть,— прохрипів каторжанин, напружуючись з усієї сили.

Та справа була не така легка, як здавалася спершу. Сприятлива багнюка, котра, як гадали арештанґй, повинна була забарити гонитву, не менше забарила й утечу: ноги втікачів грузли в багні, виривати їх з липучої глини ставало все важче й важче: гуснучи од вітру, гразюка ставала все глеюватіша; густа грязюка обліплювала ноги по коліна й іце вдвічі збільшувала вагу, яку арештантам доводилося нести. Все частіше й частіше змінялися товариші, які несли Кармелюка.

А тим часом вітер робив своє діло. Спершу невеликі ігро-духвини — одна, друга — почали помалу-малу збільшуватися, зливатися й нарешті весь край неба очистився і з-за сріблястого пасма, іцо неслося слідом за іншими, виплив молодий ріг місяця...

Кармелюк знову оглянувся кругом, і нараз мимовільний крик вирвався в нього з грудей; всі видивилися в далечінь і заніміли від жаху: відкритою рівниною, тепер освітленою місяцем, хутко наближалися до них п’ять чорних цяток...