Глава 78

XXXXIV

— В розумінні втечі сяя обставина для вашої особи вельми сприятлива,— зауважив штабс-капітан і, з заздрістю глянувши на. хвацького корнета, додав знову: — Так, усе фортуна, сліпа фортуна. І для амбіції вашої втішно, і в начальницьких осіб сяя подія викличе належну прихильність. Так же можна зразу махнути і в поручики, а то ще й зробити, вольт — у столицю, в кавалергарди... Та й панство не залишить без сатисфакції. Привалило вам щастя, пане мій! Тільки глядіть тепер, щоб пес не втік! Він же на це зух.

— Не втече! Я його так прикував, що був би на його місці

сам диявол і то б не вирвався з ланцюгів; та й йога в нього розтрощена; зостався всього тільки один перевал, а тоді здам — із голови геть! ?

— Правда, але ж зосталася ще зграя: можуть учинити несподівану атаку, одіб’ють.

— Не вдасться! — корнет упевнено махнув рукою й провадив самовдоволено: — Лігвище цієї зграї я вже був обложив. Але тільки майор наш довідався, що Кармелюка. і його спільницю я вже впіймав', як дав мені наказ перепровадити їх негайно до Кам’яиця, а сам з рештою загону кинувся, щоб накрити зразу всіх ос у гнізді. Думаю, що вони тепер або лежать позв’язувані, або плуганяться вже десь за нами. Чисто, в три темпи зроблено діло!

— Так.;., А де ж ви ще тих двох захопили?

— Та теж, либонь, самі напоролися на нас. За Баром вони переходили дорогу, а як побачили, що цілий ескадрон іде,— давай навтікача: Ну, ми то їх швидко наздогнали: в нас коні були свіжі, а в них загнані; послали ми шельмам навздогін пару куль,— під одним коня вбили, а другому плече подряпали, ну й піймали. Хто їх знає, що за волоцюги? Грошей у кишенях у них знайшлося чимало.-Присягаються, що, боячись Кармелюка, озброїлися з ніг до голови, та я не дурний: чого тікали?

— Звичайно, все щастя. Е-ех! Натура дура, судьба індичка, а життя — сміття копичка. Сміття копичка, пане мій! Закинуть отак людину в багно й топлять у ньому... і гріш їй ціна! — Він урвав свою похмуру мову, пересмикнув плечима під потертою шинелею й закінчив: — Хоч би вже скоріше, привал: не гріх і чарку перехилити.

А от і спочинемо: буде й мадерка, і все інше. Можна буде і в штосик труснути! — тріумфуючи, весело мовив корнет і хвацько пересунув на голові ківер.

Обидва замовкли: корнет — наперед смакуючи принадність відпочинку й гульні, штабс-капітан — злобно думаючи про несправедливість долі, яка посилає дурним шмаркачам апетитні шматки й залишає в тіні —й забутті інших, гідних уваги.

Конвойні, які супроводжували воза зі Кармелюком, їхали мовчки, бо близько були від начальства; але солдати, які конвоювали інших арештантів, дозволяли собі перекидатися окремими фразами. Арештанти також час від часу перемовлялися на своїй злодійській мові.

Явтух, який ще раніше встиг ознайомитися з цим жаргоном за час свого перебування в літинській тюрмі, познайомив з ним і Уляиу, й Андрія; а втім, це робилося дуже обережно: товаришам було вельми важливо остаточно переконати штабс-капітана й корнета в тому, що вони, якщо й підозрілі волоцюги, то зовсім непричетні до зграї Кармелюка. Це давало їм можливість бути вкупі з Уляною й думати разом; з нею про те, як би врятувати отамана.

Корнет казав правду: Андрій і Явтух напоролися на нього майже з власної волі.

Коли Кармелюк помчав як божевільний услід заУляиою, Андрій і Явтух теж подалися за ним, а тимчасовий провід над загоном само собою перейняв ^Дмитро. Вже доскакавши до місця катастрофи, Андрій і Явтух не застали там нікого й збагнули, що отамана впіймано, зв’язано й що ного вже везуть кудись.

Ту ж мить кинулися вони по слідах і справді не більше як за тодину догнали загін, що супроводжував Кармелюка, й одразу зрозуміли, що кинутись одбивати отамана в такої сильної варти було б цілковитою дурістю.

Перша думка їхня була повернутися зразу ж до табору, зібрати ватагу й негайно податися визволяти свого батька, але зміркувавши скільки часу їм доведеться згаяти на це, а головне те, що коли ватага вирушить, то неодмінно викличе переслідування загону гусарів, які розташувалися поблизу, вони зрозуміли, що наздогнати військо й відбитюв нього отамана силою майже неможливо, і тому вирішили самі себе віддати в руки начальника конвою, щоб потрапити разом з отаманом у в’язницю і всіляко сприяти його втечі. Ця думка переслідувала їх день і ніч. Шостий день плуганилися вони отак, зупиняючись на короткі привали, але й під час короткого відпочинку товариші не могли заснути. Думка про вте^ чу свердлила їм мозок, впиваючись усе глибше й глибше, вони зважували всілякі можливості, але самі не могли нічого придумати, а нав’язати з Кармелюком якісь зносини не було ніякої змоги, та ще й на довершення свого одчаю вони довідалися з розмов конвойних, що в отамана пошкоджена нога.

Тим часом загін хоч і поволі, а все ж таки наближався до Кам’янця; і Андрій, і Уляна, і Явтух дуже добре знали, що з Кам’яиецької фортеці не вислизне й миша.

Сьогодні ж на останньому привалі до них несподівано приєдналася велика партія арештантів. Багато хто з них знав Кармелюка не тільки з чуток, а й особисто, а Явтух одразу ж розшукав кількох своїх недавніх знайомих. У всякому разі, відчувши себе в великому гурті, друзі підбадьорилися, а нові спільники, довідавшись, що з ними везуть і славного отамана Кармелюка, пройнялися героїчним духом.

Близькість ночівлі підбадьорила й конвой, що був біля арештантів.

— А що, ваше благородіє, дньовка буде? — звернувся молодий солдатик до сивого фельдфебеля, що йшов поруч нього з правого флангу.

— Втомився, молодче?

Фельдфебель обернувся до того, хто питав, і сердито глянув на нього з-під навислих брів.

— Ніг не чую!

— Чого ж тарантаса не звелів запрягти?

— Та кого ж запрягати, коли й своя пара не везе!.. е

— І в горлі пересохло. Молочка б — прочистить горля-ночку,— додав хрипким голосом, ідучи поруч з молодим,^поважний солдат з чорними бурцями.

— Молочка! Ей, гляди, Федоров, коли б з тебе самого капітан масла не збив!