Глава 75

LXXXI

— Ач, жінки!—иевдоволеио пробурчав "Дмитро, коли Кармелюк і Хоздодат зникли в глибині лісу.— Ну й липнуть же вони до отамана — як мухи до меду. Просто одбою немає, як од бліх...

— Тільки голову батькові морочать...— понуро обізвався Андрій.

— Що морочать, то морочать, правда,— на те ж і створена жінка!.. Та це б іще не біда, а діло в тому, що куди жінка носа суне, та ще й не одна, то там уже не жди добра. Скрутять вони голову отаманові!

— Борони боже!

Обидва замовкли. В цей час у глибині лісу показалася з-за дерев Уляна. . •

— Онде, одна праворуч, друга ліворуч,— сердито пробурчав Дмитро, скоса глянувши в бік отаманші, яка наближалася до них.

— Коли б не дізналася,— прошепотів Андрій.

— А чого з ними церемонитися? Якби на мене — взяв би я їх усіх за коси та одну об одну фронтами, поки б носи всі ке порозквашували,--і шабаш! Струнко! Знай свою чергу! Верховодити ні одна не смій...

— Не всяку й за коси візьмеш...

— Всяку!.. Хоч би вона й під хмарами сиділа... однаково жінка...— Дмитро сердито плюнув.— Отак плюнути й розтерти. От і все!

До них швидко підійшла Уляна. Кілька слів Дмитрових долетіли до неї, і вона одразу догадалася, що ця розмова так чи інакше зачіпає також і її.

— Про що це ви розмовляли? — спитала вона.

— Та так, ні про що...— поспішив недбало відповісти Андрій.

— Про якусь ланку, я чула.

— А хоч би й про жінку,— огризнувся Дмитро,— хіба в нас монастир, що про жінок і говорити заборонено?

— Про яку? — наполягала Уляна.

— Та чого ти до мене пристала? Тобі що до того? Піп ти мені, чи що?

— Не скажеш, то й не треба,— промовила Уляна холодним, лиховісним тоном і, відійшовши вбік, сіла на пеньку.

Дмитро уважно глянув на її обличчя й серйозно похитав головою.

— Ех, пані отаманшо, дурієш ти...

— Навчи розуму.

— Покинь, кажу!..

Губи Уляйі скривила зла усмішка.

— Скоро покину! — відповіла вона спокійним, загрозливим тоном.

Олеся в цей час сиділа в глухому кутку зарослої лісом ущелини.

Щоб оберегти дівчину від можливих прикрощів, Хоздодат поставив недалеко від неї двох гайдамаків.

На плечі дівчини був накинутий простенький салоцчик, запнута вона була біленькою хусточкою, і в цьому простенькому вбранні вона здавалася ще кращою й молодшою. Вона була бліда й схвильована, але це надавало її обличчю ще більшої одухотвореності.

Холодне проміння осіннього сонця, що сідало за обрій, вилискувало на золотисто-пурпурових верховіттях лісу, який спускався з трьох боків до самої долини. Оточена цією величною декорацією, самотна молода дівчина справляла зворушливе враження.

Кармелюк уже здаля впізнав її, і надзвичайна, майже батьківська ніжність одразу сповнила його серце. Він добіг

до Олесі, вхопив її за обидві руки й промовив, захлинаючись від радості.

— Панно, голубко моя, яким чином прибула ти сюди?

Ніжний, рум’янець з’явився на блідому личку дівчини, коли

вона побачила Кармелюка.

— Я найняла з дому підводу, достеменно не знала, де йо-гомосць, думала — люди покажуть, та ось, на щастя, зустрілася з паном богословом, і він на своїй підводі підвіз мене сюди.

— Та, боже мій, як же відпустив тебе батюшка?

Мене ніхто не відпускав. Я поїхала сама.

— Дитя моє, подумай тільки, що могло спіткати тебе? Як ти могла зважитися?

— Ах, що казати про мене,— перебила його Олеся навіть з деякою досадою.— Мені треба було тебе попередити: батько привіз жахливі вісті. Я спочатку хотіла послати листа, але як, куди, ким? І я зважилася поїхати сама. Отамане, ті-* кай скоріше відціля: москалі знають місце твого сховища й знають, де та гребля, яку ти проклав у болотах!.. Та ти не слухаєш мене? — промовила вона гірко, придивляючись до схвильованого обличчя отамана.

— Не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти звістила нас. Не турбуйся, ми так ошукаємо москалів, як і куцому не снилося. Пане писарю,— звернувся він до Хоздодата,— відпусти людей, а сам побудь па сторожі, щоб не наскочив хто.

Хоздодат хитнув багатозначно головою і зник з гайдамаками у лісі.

— Не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти звістила, і за те, що зважилась па безумну одвагу й приїхала сюди,— мовив тихо Кармелюк, не випускаючи рук дівчини.— Ох, пан^ по, зіронько моя ясна, якби ти знала, що ти робиш з* моєю душею! — Глибоке зітхання вирвалося з грудей отамана, й сумна тінь набігла на його обличчя.— І радісно мені тебе бачити, так радісно, що й казати про те не вмію, а разом із тим і невимовна мука розриває серце.

Олеся підвела на нього злякані очі й поблідла.

— Еге ж, пекельна мука,— поривчасто казав далі Карме-* люк.— Коли отак сидиш у корчмі, в бруді, напівп’яний, і на-+ вкруги тебе такі ж самі п’яні, злі обличчя, а кругом —* дикий сміх, та лайка, та неподобні жарти, то в тому хмільному чаду й не помічаєш свого бруду й накипілої на серці крові! А от: як побачу тебе, чисту, святу, то й відчую відразу, що Каїн я, Марко Проклятий6І, звір неситий, що мені немає ні прощен^ ня, ані поради. Що ніколи вже не жити мені людським

життям. І така мука виринає тоді з дна душі, така туга за* щемить у серці... Ех!..

Він не доказав, махнув рукою й присів проти Олесі на камені.

— Не Каїн ти, не звір! Ти заступник наш,— із зойком вирвалося в Олесі; вона затулила обличчя руками, й плечі її задрижали.

— Жалієш мене?..-—тихо промовив Кармелюк, сумно дивлячись на дівчину, і відчув, що якась грудка застряла в нього в грудях і до болю затруднила дихання.

Більше ніж душу свою жалію! — гаряче відповіла Олеся й, відірвавши руки від зрошеного сльозами обличчя, судорожно стиснула їх.— Серце б своє розірвала, життя віддала б!

— Ангеле мій! Сонечко моє ясне! — скрикнув Кармелюк і гаряче стиснув руки дівчини.— Та чи вартий я, весь у бруді й крові, чи вартий я, проклятий богом, хоч єдиної твоєї чистої сльози?