Глава 74

LXXX

Повернувшись тієї ж ночі до свого табору, котрий становив собою центральне місце збору всіх ватаг, Кармелюк застав усіх розбійників трохи збентежених. Виявилося, що полк, який прибув з Кам’янця й вирушив був з Янчевським на пошуки розбійників, розташувався саме в цій місцевості й щодня висилає на рекогносцировку сильні загони, отже, так і дивись, може натрапити й на їхній табір.

Чи завівся в нас дезертир, новий іуда, чи старий пес Янчевський сам винюхав,— закінчив Дмитро,— а ^тільки діло погане, чиста блокада! Так і кружляє кругом нас сарана, а цьому супостатові Янчевському тут усі ходи відомі.

— Ну, щодо Янчевського, то він уже не скоро на допомогу до війська з’явиться,— зауважив з усмішкою Андрій.— Оперіщили ми йому спину до кісток та й вуха і кінчика носа одрізали для помітки, виходить, — потаврували...

— Як? Що?.. Коли?! — скрикнули разом усі ватажки загонів, оточивши Кармелюка.

Кармелюк неохоче розповів історію покарання Демосфена, сказавши, що він натрапив на нього випадково в лісі. Розповідь Кармелюка викликала надзвичайне збудження серед ватажків загонів і всіх гайдамаків.

Таку новину не гріх і сприснути, отамане! —з захватом вигукнув Дмитро, вдаривши шапкою об землю.— Звели відкрити барило меду, є добрий.

Передусім діло, рруже, а потім не дамо спуску й медові,— сказав Кармелюк.

— Слушно,—погодився Дмитро.

— Ну, то от скажй, чи всі наші зібралися?

Вважай, що всі, от тільки Хоздодат з хлопцями не вернувся.

Хоздодат?.. Так, так, він же куди поїхав?

— У Кальну Деражню послав ти його, пане отамане, з гостинцем до пана Сливинського...

Так, так...— Кармелюк у задумі провів рукою по чолі. Назва села, яке згадав Дмитро, викликала в його пам’яті дорогий спогад, і серце його болісно занило. Він провів рукою по голові, немов бажаючи відігнати смуток, що • налетів на нього, й промовив уголос: — То, кажеш, не повернувся ще?

Ні.

— Не попався б попенко!

— Де там йому попастися: він же в тих лісах, як риба у воді, з ним же й хлопців три найкращих, надійних...

— Гм... так. А чого ж це я не бачу отаманші... вона ж з тобою була?

— Та от, вийшло діло,— Дмитро розвів руками.— По тому, як ми почастували Дембицького, то надумали з отаманшею одним махом порішити й пана Бойка, тим більше що — жироїд, а він же недалеко, всього верст за двадцять від Дембицького. Ну, вирушили; виявилося, що сей пан комісар того ж дня з усіма своїми тельбухами з села драпака дав... Забрали в нього все, що можна було, та й повернулися з хлопцями додому... А отаманша й відділилася від нас десь з півдороги, сказала, що треба їй до одного бидла зайти,— корчмар він, чи що, у Вівсяниках, ну, либонь, хотіла його про щось розпитати... Я й казав, щоб не йшла вона, та де там, і слухати не схотіла!

— А давно ти повернувся? — перебив його Кармелюк,

— Позавчора.

— Погано! — Кармелюк на хвилину задумався, прикидань чи в умі відстань од Вівсяників до нового табору, й знову промовив уголос: — Погано! Повинна б уже тут бути.

— Я й сам так думаю, чи не попалася де? — погодився й Дмитро.

— Треба виручати,, вона ж товариш вірний...

— Душа, а не товариш! — гаряче обізвалися гайдамаки, які стовпилися коло Кармелюка.

— За отаманшу голови!

— Спасибі, братове,— схвильовано відповів Кармелюк. Хоч за останній час його стосунки з Уляною дійшли до ворожої холодності, та в усякому разі вона була не тільки його коханкою, а й вірним товаришем, і він вважав за перший свій обов’язок урятувати цю жінку, яка стільки разів доводила йому свою дику любов і свою собачу відданість.— Спасибі, братове,— сказав він ще раз.— Ну, та про це ще поговоримо вранці, а справа тільки в тому, що вирушати, виходить, з табору зараз не можна.

— Ніяк не можна, батьку,— погодився Дмитро,— тут же Вч нас і скарбниця, і всякий фураж,— не покинути ж обоз! Знову ж таки і всіх людей зараз вивести важко...

— А скільки москалів?

— Та сила-силенна, мало не цілий полк... ^

— Гм... так би мовити, душ по десять на брата? Ну що ж, позиція в нас добра, в разі чого, то й облогу витримаємо,— через болото ж ніякий диявол, не вкусить, а з лісу загородимося та в разі чого навалимо дерева, зробимо засіку, в нас є на всякий випадок для відступу й своя гребля.

— Якщо тільки не займуть її...— докинув Андрій.

— Ну, про неї тільки ми знаємо, навіть із селян ніхто не знає! — заперечив Кармелюк.— Та це ж усе тільки на всякий випадок, а річ у тому, що треба москалів звідціля виманити. Вони ж без Янчевського блукають у нашому краї, мов сліпі. Треба, щоб Кармелюк для них об’явився в іншому місці і щоб командирові про те доповіли вірні люди. Все це ми зорудуємо завтра. На тебе надія, брате,-— звернувся, він до Дмитра.

— Чудово! Упораємо діло в акураті, отамане! — радісно відгукнувся Дмитро.

— Отож-то. Йоржа з хвоста не проковтнуть! А тепер, щоправда, не гріх дати роботу й зубам та й спочивати! — закінчив Кармелюк.

Після товариської вечері, яка супроводжувалася веселою розмовою й дружною миятикото, всі розійшлися спати. Для більшої бозпеки розставили по всіх пунктах подвійну варту, і в таборі запанувала цілковита тиша. Кармелюк теж ліг; він був дуже втомлений і йому давно вже треба було б відпочити, та, скільки він не перевертався з боку на бій, все йому не вдавалося заснути. Не небезпечне становище турбувало його,— цього разу він почував себе спокійніше й певніше, аніж коли б то не було,— але його гризли глухе невдоволення собою .й безпричинна туга, гризли й не давали йому заснути. Розпеченими голками вп’ялося в його серце й мозок останнє побачення з красунею, та не захоплення викликало воно в його душі, а якесь важко почуття, немов болісну млость після чаду. Образ красуні якось роздвоївся в його уяві: з одного боку, він бачив чарівну жінку, яка пристрасно покохала його, з другого — з-за цього образу виступала запекла папі й полька.