Глава 72

LXXVIII

Незабаром бричка звернула праворуч на путівець, в’їхала в ліс і спинилася коло фігури.

— Тут? — звернувся Янчевський до Уляни.

— Мабуть, тут... Пані казала, що в дубі є дупло.

— Ну, злазь; гляди ж, якщо тільки збрехала, то на цьому ж дубі тебе повішу!

Янчевський важко зіскочив з брички, не випускаючи руки Уляни, й майже потяг її за собою.

В самої Уляни ноги так похолонули, що вона не могла їх зігнути. А що, коли пані не так розказала або вона сама наплутала? їй здалося, що вона йде щgt;аем прірви. Відстань4 до дуба була зовсім невелика, але вона видалась Уляні безкінечно довгою.

Аж ось почувся гучний крик Янчевського:

— Так, є!

Уляні відлягло від серця: підвівши очі, вона теж побачила в дубі глибоке й вузьке дупло.

З неприхованою зловтіхою опустив Янчевський на дно дупла записочку, а потім звернувся до Уляни:

— Ну, вельможна пані, а тепер проше до повозу!..

— Що?..-—скрикнула Уляна й, поблідши від страху, втупила в Янчевського ошалілі очі.

— Ну чуєш, відьмо: сідай у бричку! — грізно прикрикнув на неї Демосфен.

Уляна бухнула на коліна й припала до ніг Янчевського.

— Ой паночку милостивий, за що, навіщо? Зглянься... діти малі... відпусти...

— Відпустити? Ха-ха-ха! — злобним сміхом вибухнув Демосфен.— Чл не гадаєш ти, що на дурня напала? Відпустити, щоб ти побігла до маршалкової та розповіла їй про все, що тут сталося?

— Бодай я дітей своїх не побачила, бодай... я...— з сльозами почала була Уляна.

— Мовчи! — перебив її Янчевський, тупнувши злобно логою й крикнув фурманові: — Зв’язати гадюку й кинути на дно брички!

Надвечір повернувся Янчевський в Маршалківщину з ротою москалів і повідомив, що всі інші роти розташувалися вже в лісі, коло фігури. Ця звістка заспокоїла не тільки

товариство, яке зібралося, а й саму Розалію: очевидно, Кармелюк устиг уже дістати записку й завчасно переховався; в противному разі Янчевський зразу ж розповів би якщо не про свою перемогу, то принаймні про те, що він натрапив на слід Кармелюка.

Тим часом Янчевський не казав нічого такого, але був в ударі, жартував, сміявся, залицявся до паненок і до господині дому. "

Розалія теж була надзвичайно жвава: поведінка Янчев* ського остаточно заспокоїла її, і тому, намагаючись загладити враження від своєї несподіваної істерики, вона стара-" лася бути якнайлюб’язнішою і наймилішою...

Одне слово, добрий настрій знову запанував у всьому товаристві, і далі вечір пройшов цілком спокійно й навіть весело.

Рано-вранці всі гості виїхали.

Маршалок хотів також хоч би там що виїхати разом з гістьми й дружиною до Літина, але несподівана хвороба її змусила відмовитися від цього наміру.

Вчора ще весела, жвава, Розалія нараз дуже захворіла* Незважаючи на настійні прохання чоловіка, що тепер саме конче треба їй скоріше переїхати до міста, де всяка допомога напохваті, ■ пані маршалкова остаточно з цим не пого^ дилася, сказавши, що вона ніяк не може рушити з місця-,

Янчевський і собі теж поспішив умовити приятеля не турбувати хвору дружину й почекати з від’їздом днів три-: чотири; між іншим, він обіцяв заїхати на той час. Ця люб’язність викликала енергійний протест з боку маршалка: з надзвичайною гарячковістю почав він умовляти приятеля не робити цього, великодушно вказуючи йому на те, що в час, коли вітчизна в біді, треба забувати особисті симпатії, треба турбуватися про безпеку краю й не наражати заради друга на небезпеку свого життя,— воно, мовляв, потрібне батьківщині. .

Янчевський був і здивований, і зворушений таким несподіваним проявом героїзму в полохливого маршалка й з палкою вдячністю дотиснув йому руку, мовивши, що любов до друга така ж священна, як і любов до вітчизни, і що він з такою ж готовністю офірує своє осоружне життя для вірного приятеля й не покине його в біді.

Взагалі того дня всі мешканці маршалківського палацу проявили стільки великодушності й благородства, скільки іншим часом не пощастило б їм проявити і за цілий рік*

Розалія покликала до себе чоловіка і з сльозами на очах стала умовляти його їхати негайно до Києва або до Вар-* шави, обіцяючи, як тільки їй стане краще, зараз же помча-тися слідом за ним.

Тисячу благородних доводів подавала вона на підтвердження свого прохання, між іншим, і той, що останнім часом розбійники спрямували свою лють взагалі проти уряду, а тому від’їзд його, маршалка, не тільки гарантує йому безпеку, а "й з її голови зніме ризик...

— їдь, їдь скоріше, мій ангеле! — закінчила вона з сльозами.— Тривога за життя твоє замучить мене зовсім... Я ніколи не одужаю й не встану, якщо любий мій чоловік зостанеться тут...— Вона схопила руку чоловіка й притиснула її до губів.

. Пропозиція дружини була вельми спокуслива: він міг негайно податися з Янчевським і з російським військом до Літина, а там приєднатися до когось іншого. Два-три дні переїзду — і він буде в безпеці. Але боротьба в серці маршалка тривала не довго: благородство взяло гору над боягузливістю.

— Ні,— скрикнув він гаряче, відриваючи від ніжок дружини повне, зрошене сльозами обличчя,— нехай краще пошматує мене гайдамака, а я тебо по покину!

— Але, Стасю, ангеле мій, тікай, поки є можливість! Твоє життя мені дорожче за моє; і до того ж я виїду слідом за тобою... Прошу тебе!

— Нізащо! — патетично вигукнув маршалок, підводячись з місця.—Якщо мені судилося вмерти, то я вмру тут, коло твоїх ніг, а тоді...— Маршалок махнув рукою й, похитуючись, вийшов з кімнати...

— Дурень! — прошипіла йому вслід Розалія, та робити було нічого.

А втім, душевна рівновага маршалка трохи відновилася завдяки люб’язності ротного командира, що прибув з Яичев-ським: він погодився залишити в садибі поки що роту солдатів під начальством бувалого унтера.

Увечері, як і гадала Розалія, приїхав Рудковський, і це ще збільшило прикрість красуні. Пославшись на хворобу, вона навіть не пустила його й па очі, і весь вечір обмірковувала, як вирватись завтра на побачення.