Глава 71

LXXVII

— Тихо! Спокій, панове! — грізно крикнув Янчевський.— Треба, щоб хлопи ие знали того, що ми їх боїмося, інакше вони й до появи Кармелюка розправляться з нами й самі!

— Ах! — вискнула Пожецька й заплющила очі.

— Пан маршалок правду каже,— провадив Янчевський,— небезпека велика: кожен байрак кишить тепер озброєними гадами.

— А ти, мій ангеле, ще їздиш кататися! — мовив з докором маршалок.

Я-ак! — Янчевський швидко обернувся до Розалії й промовив з удаваним подивом: — Пані ризикує виїжджати сама?

Розалія кинула в бік чоловіка погляд, сповнений злості, й гордо відповіла Янчевському:

—. Я поводжуся, як радить пан. Не хочу, щоб ці підлі хами запідозрили мене в боягузливості, властивій усім панам. Я вмію дивитися небезпеці одверто в очі..

— Та-ак? — протяг якимсь дивним тоном Янчевський і зразу ж додав: — Небезпека від небезпеки відрізняється, пані. При зустрічі з цим породженням пекла ні хоробрість, ні шляхетська одвага не допоможуть: вони не завагаються й хвилини і зірвуть з пані шкіру, висвердлять очі...

— Ай! — скрикнула Бойко й, заплющивши очі, відкинулася на спинку крісла.— Не кажи, пане, не кажи!..

— Я. не можу... не можу...— сльозливо застогнала Пожецька.

— Та заспокойтеся ж, панове, цього разу ви будете в цілковитій безпеці,— роздратовано крикнув Янчевський,— бо сьогодні ж надвечір прибуде сюди цілий полк москалів.

— Як, Феліксе, ти викликав їх сюди заради нас? О, тисячу разів...— і маршалок з вологими від радості очима потряс руку Янчевського.

— Гм... так... звичайно, й заради вас, і для того, щоб переслідувати ворога. У всякому разі, полк буде тут до заходу сонця й розташується в лісі, біля фігури.

— Що!? — скрикнула Розалія, й так голосно, що не тільки Янчевський, але й ближчі гості звернули на неї увагу.

— Зупиниться біля фігури,— підтвердив Янчевський, придивляючись' із злобною цікавістю до зблідлого обличчя Розалії,— а хіба це так неприємно пані?

— Аніскільки... та тільки... звичайно... в такий час... ах! — заговорила машинально Розалія, по маючи сили подолати хвилювання, яке її охопило.— Присутність війська може притягти сюди Кармелюкові зграї, і хто ще знає, хто кого переможе? — Та нараз вона ніби напала на думку й майже скрикнула: — Та нащо ж панові розміщувати їх коло фігури, чи не простіше ж і не краще розмістити їх у нашому дворі?

— О так, так! — підхопили всі жінки.

Але Янчевський, не звертаючи уваги на їхній гамір, відповів Розалії з ледве помітною злою усмішкою:

— Якщо пані боїться, що москалі можуть притягти розбійників і в лісі, то як же пані не боїться дати їм місце в своєму дворі?.. Скажу правду: саме ці міркування й примусили мене призначити їм місце стоянки біля фігури, тим більше, що є деякі думки... Я зостануся тут з однією ротою, а всі інші розташуються там; так буде краще й спокійніше...

•— Ах, нехай пан робить, як знає... Ці тривоги уб’ють мене! — з щирим одчаєм скрикнула Розалія, й непідробні сльози заблищали в неї на очах.

Вона притулила хусточку до обличчя й майже впала в крісло. Тепер їй стало ясно, що вона попала в жахливі лещата й підставила пастку своєму кумирові. Вона зрозуміла, що Кармелюкові загрожує майже певна загибель і що немає ніякої можливості одвернути її. Як умовилися, він чекатиме в землянці до вечора, до ночі... а тоді прийде військо... застукає, піймає... Муки... тортури... страта!.. Записку? Ні, їй тепер уже не вирватися з дому... Послати нікого, Фрося не піде й зрадить. Ах, вона сама, сама занапастила його!

Всі ці думки постали перед Розалією в одну мить з жахч ливою виразністю... Вона геть знесиліла, й істеричне ридання вирвалфя з її грудей.

Зважаючи на тривожний настрій усього товариства, це нікого не здивувало.

— Розюню, ангеле мій... Золотко моєї — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини.— Води! Ой, що ж робити?

В цей час у дверях показалася Фрося.

— Фросю, води, спирту! — гукнув їй маршалок.

Почувши це, Розалія розплющила очі й промовила з зусиллям:

— Ні, нічого; Фросю, допоможи мені встати, прошу прощення в панства, я зараз...

— Ми самі! — одразу скрикнули обидві панєнки, підбігаючи до Розалії, й хотіли були взяти її попід руки, та Розалія відхилила їхні послуги й, спершись на руку покоївки, вийшла до свого будуара.

І як тільки двері за нею зачинилися, нещасна впала на козетку й, звелівши Фросі нікого не пускати до неї, залилася слізьми.

— О Єзус-Марія... Вельможна пані стурбована... але ж гайдамака не посміє до нас удертися! — заспокоювала Розалію. Фрося, підносячи їй флакон з аміачною сіллю.— Москалі прийдуть, а пан Янчевський зостанеться з нами...

— Ох, мовчи хоч ти! — роздратовано скрикнула Розалія.

— Мовчу, мовчу, й не згадуватиму про це... А тут же всякому своє,— зацокотіла Фрося, щоб розвіяти похмурий настрій пані,— циганка та, що приходила до нас колись, знову прийшла й...

— Циганка?..— Розалія одвела хусточку від очей і швидко обернулася до Фросі.— Вона тут?

— Тут, і просить, щоб допустити її до пані...

"їй довіритись, і вона піде... врятує!" — мигнуло в думці Розалії. Як той, хто тоне, хапається за соломинку, ухопилась вона за цю думку й майже крикнула Фросі:

— Веди!

Легковажна Фрося моторно вибігла з кімнати виконувати примху своєї пані. Розалія схопилася з кушетки... За одну мить очі її висохли, розпалені від сліз щоки зашарілися, вона підбігла до столу й, ухопивши аркуш паперу, швидкр написала на ньому кілька рядків; запечатавши в маленький конверт записку, вона затиснула її в руці й нетерпляче почала чекати циганку. Звичайне самовладання повернулося до неї... Віддати циганці записочку — це був хоч і ризикований, але єдиний спосіб урятувати Кармелюка, і Розалія зважилася покластися на ризик. До кімнати зайшла знахарка,

З одного швидкого погляду на збуджене обличчя маршалкової вона зразу догадалася, що з панею сталося щось особливе.. ^