LXXYI
— Та невже ж ніхто не чув крику, шуму?
— Ніхто. Дворецький і лакеї присягаються, що не чули нічого. Розбійник пробрався, як видно, через сад.
— А собаки?
— От у тім-то й річ, що собак знайшли вранці дохлих... Мабуть, серед челяді були зрадники.
— І ніхто сторонній не входив у двір,— додала пані Бойко.
— Незбагненно! — Розалія непорозуміло розвела руками.—* Та невже ж не знайшли й сліду розбійника?
— Ох, пані дорога! Слід-то знайшли: на підвіконні відбиток кількох пар чобіт, і між ними — слід невеликої жіночої ноги.
— Жіночої ноги? — мимоволі скрикнула Розалія.
— Так, жіночої, я сам переконався в тому. Та яка користь від цих слідів? Коли челядь,— а від неї вже й ми довідалися про жахливе нещастя,—зняла тривогу, то сліди ж ті, за словами московської приказки, вже давно прохололи.
— І ніхто не кинувся в погоню?
— Куди ж?
— Ох, пані йаскава, чи до того ж було!..— перебила чоловіка пані Бойко.— Ця ж смерть приголомшила нас до глибини душі... Небіжчик був нам майже родичем,— вона понизила голос і додала, нахилившись до Розалії: — Бідолаха кілька разів просив руки Юльці, але дівчинка ще така молода, що я все відкладала, і ось — такий кривавий кінець!
— Так, так,— неуважно мовкла Розалія,— але чи дали ж знати органам влади?
— Дали, та що з того, дорога пані? З’явилися асесори й комісари робити допит та опечатувати все, а тим часом гайдамака вже перекочував, мабуть, у інше місце й вишукує нову я^ертву.
— Жахливо, нечувано! — скрикнув маршалок.— Ми вже не можемо довіряти стінам наших домів!
Розмова знову перейшла на подробиці нечуваного вбивства.
— Але куди ж панство їде? — звернулася знову Розалія до пані Бойко.
— До Києва, моя дорога пані: залишатися тут неможливо.
— Наскільки я чула, Кармелюк погрожує тільки комісарам, а пан Бойко...
— Теж пристав до комісії.
— Як,— скрикнув маршалок,— пан Северин став комісаром?
Бойко тільки мовчки похилив голову, а дружина його казала, розводячи руками:
— Що робити, що робити! Маньцю, Юльцю, вийдіть у залу! — скомандувала вона дочкам, і обидві гуски, потупивши очі, повставали разом з крісел і рівною ходою вийшли в залу.— Еге ж, дорога пані,— казала далі Бойко,— коли маєш двох дорослих дочок, тоді треба ж забувати про власну безпеку: комісії, з’їзди... постійні стосунки... притому й пай Дембицький належав також до комісії, і от!.. Ах, та що там... це ж так зрозуміло!
— О так, так! — поспішила погодитися Розалія.— Але як же ви думаєте їхати?
— А ось разом з панством Пожецьких... Вдень будемо їхати, а вночі спочиватимем у друзів; якщо пані буде гостинна, то ми переночуємо тут, а завтра рано в дорогу... Гірше за все, що з нами дві дівчини... Ви знаєте, цей же лайдак, кажуть, ласий до жінок... липне до них, як муха до меду, а Маньця і Юльця...
Маршалок, червоний од страху та хвилювання, мовчки й важко переводив дихання, з жахом поглядаючи на свою дружину; звістка про те, що пан Бойко записався в комісію й тепер наміряється проводити в них ніч, нагнала на нього смертельного трепету...
Но меншу злість викликала вона і в серці Розалії: як видно, сьогоднішнє побачення з Кармелюком не може відбутися. Та найприкріше було те, що, напевне, їй ие можна буде й на хвилину одвихиутися, щоб укинути записку в дупло дуба й відкласти побачення на завтра.
Хіба можна буде вирватися з обіймів цих дорогих гостей, а особливо від цих чарівних дівиць з пожадлийими, метушливими очима? При найменшому її бажанні відлучитися з дому вони найлюб’язнішим способом учепляться в неї, як реп’яхи в поділок сукні! Та, незважаючи на всі ці міркування, не дати гостям притулку не було ніякої можливості, і тому, затаївши в дуйіі своїй лютість, Розалія відповіла з ласкавою усмішкою:
— О, звичайно, панство може розташовуватись у нашому домі, як у своєму.
В той час, як у панському салоні відбувався цей щирий обмін світськими люб’язностями, до садиби пана підкотив Янчевський.
Вискочивши з натачанки, він звелів фурманові їхати до стайні, сам же зайшов у дім.
У великому вестибюлі палацу він побачив Фросю; вона теревенила тут з молодим лакеєм Пожецьких. Побачивши Янчевського, Фрося ту ж мить підскочила до нього й, зробивши низький реверанс, шанобливо поцілувала пана в рукав.
— А-а, пустуха! — ласкаво зустрів її Янчевський, звільняючись за допомогою дворецького від пальта.— Ну, от
і дуже добре, що попалася мені назустріч: мені треба вмитися з дороги.
— Служу панові,— вклонилася Фрося, запрошуючи Ян-ї чевського йти за собою.
Коли Демосфен опинився з Фросею в одній з кімнат, що
призначалися для гостей, то зразу ж, не гаючи часу на сторонні розмови, йриступив до цікавого для нього опиту:
— Ну, що? Як у вас, усе гаразд?
— Слава богу!
— А пані? В доброму гуморі?
— О, в найкращому!
— Все клопочеться своєю комісією?
— Ні, проше пана, відтоді, як скоїлося нещастя з паном суддею й пані суддиха виїхала від нас з паном Піглов-ським...
— Ну, а Рудковський теж виїхав? — перебив її Янчевський, відставляючи від мокрого обличчя руки і втупивши свої злі очі у Фросю.
— О ні! Пан секретар наш такий ласкавий, що не забуває нас! — відповіла Фрося й багатозначно потупила очиці.
— Не забуває?..
— Ну, а як же? І що б робила бідолашна пані з нудьги, коли б не пан Рудковський?.. Пані така рада, як він приїжджає...
— Рада? — злобно проскрипів Янчевський.
— Бардзо рада... А як немає папа секретаря, то пані від нудьги їде з дому, на прогулянку.
— їде, і пан маршалок дозволяє? — гнівно скрикнув пап Янчевський і навіть увесь почервонів од злості; та, схаменувшись, додав через хвилину: — Кругом злочинства, вбивства! Тепер не тільки жінці, а й доброму мужчині страшно виїхати за ворота своєї садиби.
— Звичайне! — погодилася Фрося.— ї пан маршалок так просив паню, так благав не виїжджати з двору, я сама плакала й цілувала ніжки нашої ясновельможної крулеви; але пані одважна, як левиця, і їздить сама, навіть не хоче брати з собою козака, хоча пан маршалок просив її про це...
Відредаговано: 15.04.2020