Глава 69

LXXV

Кармелюк глянув на Розалію й зустрівся з сумним поглядом красуні.

— Тепер ти знаєш, що сховище твоє відкрите,—казала вона далі,— днів шість я ще можу стримувати Рудковського від нападу, але довше залишатися там небезпечно. Ти переміниш місце?

— Неодмінно.

— Так, але це усуває тільки одну небезпеку, а вони ростуть з кожним днем. Я навмисне взяла участь у комісії, щоби знати кожної хвилини, що й де затівається проти тебе. Вороги твої сильні... з кожним днем прибуває військо... небезпека зростає... Я боюся за кожний твій день.

— Ех, пані, мій ангеле-охоронцю! — зітхнув зворушений Кармелюк,— від долі не втечеш. А що ти, пані, жалієш мене, то це мені ще більше крає серце,— пожалій краще себе, а мене,— він махнув рукою,— пожаліє й обніме вірьовка.

— Не кажи так! — скрикнула Розалія.— Я не допущу цього!

Кармелюк мовчки підніс руку Розалії до своїх уст. Цього

разу поцілунок його був уже не такий шанобливий, а палкіший.

— Нам треба бачитися частіше,— збуджено мовила Розалія.— Я повинна сповіщати тебе про все, але як? Куди? Ні, ні! — немов спинила вона його і злегка доторкнулася до його руки.—Я не хочу, щоб ти казав мені, де ти будеш, але покажи мені спосіб, як сповіщати тебе, коли й куди?

— Якби я сам знав, де я буду завтра, то сказав би тобі зараз, пані, ангеле-охоронцю мій. Але ось що! Коли вже така ласка твоя, пані, то пиши мені й залишай записку там же, в дубі, а я залишу тут поблизу одного вірного чоловіка, а може, й двох, їх сповіщатиму щоразу — куди йду, а вони сповіщатимуть мене...

— Гаразд... Але ще одне...— Розалія затнулася й додала тихо, немов переборюючи страшенну ніяковість,— пообіцяй мені одне...

— Все, що ти скажеш! — палко скрикнув Кармелюк.

— Бережи себе!

— Пані!

— А тепер прощай.

Розалія вирвала свою руку з рук Кармелюка й підвелася з місця.

— Як? Уже?

— Смеркло... За мною можуть кинутися, пошлють розшукувати.

— Ще хвилинку! — В голосі Кармелюка почулося щире бажання.

— Не можна... До іншого разу.

— Так от що, виконай, пані, й моє прохання: якщо станеться щось з тобою — нещастя, горе,— якщо тобі потрібне буде життя вірної людини — поклич мене! Пообіцяй!

— Спасибі! — Розалія простягла Кармелюкові руку, він припав до запашної ручки ще раз довгим, гарячим поцілунком. По руці Розалії немов пробігли вогненні змійки і вп’ялися в саму глибінь її серця.

Вона хапливо одсмикнула свою руку й вийшла з хати, за нею попростував і Кармелюк.

На дворі вже стемніло, яр чорнів, а глибина його зовсім ховалася в розстеленій по дну його темряві.

Розалія спантеличено зупинилася над чорною прірвою.

— Боже, як темно! Я нічого не бачу... Дай мені руку! — промовила вона несміливо.

— Нехай пані дозволить мені краще взяти її на руки: тут щохвилини можна зірватися.

— Але, може, тут можна обійти дес£ далі? — мовила нерішуче Розалія.

— Яр перетинає весь ліс, я ж перенесу тебе, пані, за одну мить.

Красуня зніяковіло нахилила голову, Кармелюк узяв її на руки й почав швидко спускатися вниз.

Дужа рука його міцно держала Розалію, його чуб приторкався до її вушка, поривчасте гаряче дихання обвівало обличчя.

Довкола було тихо, безгомінно. Крізь верховіття дерев просвічувало тільки бліде небо.

Вони хутко спускалися в темряву, що розступалася перед ними.

Гілка куща зачепила Розалію, вона тихо скрикнула й мимоволі обхопила шию Кармелюка.

— Не бійся, пані, держися міцно,— промовив він одрив-часто і сам притиснув красуню щільніше до своїх грудей.

Мимовільний дрож пробіг по всьому тілу Розалії... Ця близькість коханого чоловіка, і темрява, і тиша, що розстелялися кругом,— п’янили її... "Чого тобі ще ждати? Він твій... Лови хвилину!" — немов шепотів їй на вухо якийсь украдливий голос. Але Розалія не піддавалася.

"Ні, ні, не це,— казала вона сама собі.— Треба його сп*янити, його скорити й довести до шаленства! Нехай він просить, і молить, і прагне її ласки,— тоді вона владарюватиме безроздільної"

Аж ось Кармелюк дійшов до дна яру й почав хутко підійматися на протилежний бік. За кілька хвилин він вибрався па гору й обережно спустив Розалію на землю*~Труди його високо здіймалися, обличчя палало. Чи швидка хода, чи близькість чарівної жінки, яка тріпотіла в його руках, зняли в його грудях гаряче хвилювання, але кілька секунд він стояв мовчки, поривчасто дихаючи.

Нарешті йому вдалося перевести дух, і він тихо свиснув. Ту ж мить у глибині лісу почувся тріск і знайомий уже Розалії козак підвів її коня.

Кармелюк підсадив красуню в сідло й промовив глухо:

— Пані, я проведу тебе до узлісся.

— Дуже добре,— коротко відповіла Розалія.

Мовчки рушили вони лісом. Кармелюк ішов * попереду, придержуючи коня за вуздечку, Розалія похитувалась у сідлі, так само не мовлячи жодного слова. Та коли б хтось міг освітлити лісовий морок і глянути в обличчя красуні, той би побачив горду радість, яка сяяла в усіх її рисах.

Розрахунок Розалії виправдався. Коротке побачення з Кармелюком справило на нього хоч і плутане, але в усякому разі сильне враження. Ні, ні, та й усе-таки думка його поверталася до дивної красуні пані, до її не доказаних слів... Перед зором його часто поставали сумні очі красуні, що ховали в своїй глибині якусь нерозкриту таємницю; коли ж він надівав свою черкеску, то йому здавалося, що вона ще видає тонкі пахощі чарівної жінки, яка приторкалася до неї. І хоч в уяві Кармелюка все ще панував строгий і чистий образ Олесі, а в голову закрадалася не раз підозра: чи не мають часом наміру піймати його за допомогою хитрої й гарної добродійки, та в усякому разі, коли одержав від Розалії другу записку з запрошенням з’явитися, то Кармелюк з задоволенням поспішив на поклик.

І цього разу кликала його Розалія недаром; їй справді пощастило довідатися про важливу новину: Янчевський посилав від імені всієї комісії естафету до київського генерал-губернатора з проханням ужити негайно найрішучіших заходів. Розалія дізналася, коли й яким шляхом відправлено гінця, й поспішила сповістити про це отаманові. Поводилася вона так само, як і на першому побаченні, тільки трохи тепліше. На всі запитання Кармелюкові особисто про неї відповідала ухильчиво, не розкриваючи тієї таємниці, що її окутувала, і тільки між іншим дала зрозуміти Кармелюкові, що походить вона з бідної шляхетської сім’ї, що її продали проти волі старому маршалкові, котрого вона не любить і зневажає від усієї душі, що єдина мета її життя — допомагати Кармелюкові й помститися... На кому? Красуня цього не договорювала. Перед прощанням Розалія запропонувала Кармелюкові з огляду на швидкий розвиток подій, котрі можуть мати для їхнього діла фатальне значення, не чекати одне від одного записок, а приїжджати через кожні три дні в призначений час на те ж саме місце для спільного обмірковування дальших заходів..