Глава 68

LXXIV

— О серце моє,—— усміхнулася вже милостиво Розалія.— Моя вигадка — це жарт, про неї Кармелюк нічого й не знає, але щоб тебе заспокоїти, я навіть можу пообіцяти облишити її.

— Тисячу разів дякую тобі, моя найпишніша квітко! — І зворушений маршалок ухопив обома руками руку красуні й припав до неї гарячими жирними губами.

— Якщо тобі дороге моє життя, то мені твоє, мій скаврон-ку, дорожче за все на світі,— ніжно мовила Розалія,— і я думаю тільки про те, як би убезпечити тебе. Звірся вже в усьому на мене й будь спокійний... Треба тільки дати деякі пільги хлопам, щоб задобрити бидло, та менше закликати до себе панів і комісарів, і, запевняю тебе, ми спокійно спостерігатимем за тим, хто кого скоріше накриє — комісари Кармелюка чи Кармелюк їх.

Розалія нахилилася до чоловіка й ніжно поцілувала його в чоло.

Від тіакої несподіваної ласки маршалок зовсім розтанув.

— Ангеле мій! Богине моя! Та ти ж світ мені відкрила,— палко промовив він, притягаючи до себе дружину.

— Ну, досить, досить,— жартівливо відсторонила його Розалія.— Піди ж і пошли до мене того дурня.

Розмова Розалії з Рудковським закінчилася так само гаразд. Кілька усмішок, млосних поглядів — і красуні пощастило остаточно переконати свого юного й палкого прихильника в тому, що оголосити зараз про своє відкриття — це означало б тільки прислужитися Янчевському: безсумнівно, він стане на чолі війська і всю славу перейме собі, а вони назавжди зостануться в тіні.

— Так,— казала далі Розалія, помітивши, що її міркування зачепили Рудковського,— славні подвиги мого секретаря перехопить той, проти котрого ми й затіяли з паном кампанію.

— О моя крулево, спасибі за ласку! — задихнувся від

солодкого хвилювання секретар. ^

— Ми ліпше зробимо ось що,— заохотила Розалія захоплення свого секретаря чарівливою усмішкою, котрої багато обіцяла: — дамо Янчевському можливість розшукувати з москалями розбійника по лісах і болотах, і коли вони повернуться ні з чим або потраплять до рук Кармелюка, тоді ми вже самі з любим паном накриємо вепря найхитрішим способом...

— Досконале! Мені це й па думку пе спадало, але високий розум моєї володарки...

— Пан же ще нікому не відкрив точно маршруту? — перебила Рудковського Розалія,

— Точно ні,— Рудковський трошки почервонів,— а так взагалі... що знаю й проведу... ось чому й не знаю, як мені виплутатися в такому випадку з цього неприємного становища?

— Нічого немає простішого! Не їхати до Літина, і все! Я, володарка панова, затримую свого підданця й посилаю... Ага, ось думка! Нехай пан негайно поїде до пана Пігловського: треба ж сповістити нашого приятеля про небезпеку, яка йому загрожує.

— Дуже добре! — радо погодився Рудковський.

— То нехай же мій вірний друг поспішить, щоб нас не випередив суперник. Від Пігловського ж пан залетить на деньок до пана Бойка, а потім повернеться до мене, і ми зі славою завершим діло, яке, викличе захоплення всієї Польщі!

— Лечу на крилах бурі! — скрикнув Рудковський і, пристрасно припавши до ручки красуні, майже вибіг з кімнати.

Вже сонце хилилося до заходу, коли нарешті Розалія виїхала з двору на своєму чудовому скакуні.

Благородна тварина гордо виступала під сідлом красуні, зрідка здригаючись своєю тонкою, атласною шкірою. Легкий дрож пробігав часом і по тілу чарівної вершниці. Радість, нетерпіння, невпевненість підіймали в її серці незвичайне хвилювання.

Виїхавши з двору, Розалія попустила повід коневі, й кінь полетів стрілою по широкій і рівній дорозі. Красуня глибоко зітхнула й, коли село зникло з очей, пустила коня учвал.

Вітер підхопив вуаль і шлейф її амазонки, настовбурчив гриву коня й обвіяв прохолодним диханням розгарячіле обличчя красуні. Очі її палали одвагою й щастям, груди високо підіймалися,— здавалося, ця шалена скачка давала вихід бурхливому хвилюванню, що розпирало її груди.

Тал$, за спиною, в позолоченому палаці, зостався в неї старий'/ осоружний чоловік, настирливий коханець, рій нестерпних залицяльників, брехня, прикидання, обман,— тут же ждав її красунь, герой і сміливець, яких що не знали донині. Тут ждала її, можливо, любов дика, вільна, чужа світській брехні й світським пристойностям, могутня, велична й прекрасна, як любов усієї природи, що творить світ. Все для цієї любові! Все, що є в неї цінного: ім’я, становище... Тільки раз поринути в океан пристрастей без думки про майбутнє, про минуле,— а тоді хоч і кінець!

На саму тільки думку про можливість такої любові Розалія відчувала, що якийсь туман оповиває їй голову і кожна жилка в її тілі наливається вогняним струменем.

Та щоб досягти цієї любові, треба доредусім приховати свої почуття, скорити його, напоїти тим же безумством, яке тепер оволоділо нею! Розалія смикнула коня за повід і звернула на вузенький путівець, в кінці якого чорнів довгою смугою ліс. Хвилин через двадцять вона обминула фігуру й звернула на вузьку стежку.

їй здалося раптом, що на узліссі хтось виглянув і зник, а потім і в просіці немовби хтось перебіг дорогу.

Сумнів закрався в душу красуні, але вона все-таки направила свого коня в саму гущину й незабаром побачила яр, про який згадувалося в записці. По той бік яру, серед дерев, справді виднілася якась купа,—спершу її можна було прийняти тільки за купу хмизу й перегнило!’ соломи. . .

У шукачки пригод серце закалатало; вона оглянулася навкруги, роздумуючи, чи не повернути їй назад коня, й нараз побачила ставного козака, який підходив до неї. То був не Кармелюк.

Розалія злякалася. "А що, коли це засідка?" — нараз мигнуло їй у голові, ї рука її мимоволі потягла повід, але козак* помітивши це, поспішив підійти до неї.

— Нехай вельможна пані злізе з коня і йде за мною,— промовйв він хоч і ввічливо, але тоном, що не припускав заперечень.

Якусь хвилину Розалія вагалася, та іншої ради в цьому становищі не було: козак був озброєний з голови до ніг. І вона, подолавши внутрішній трепет, сперлася на плече невідомого провідника й легко зіскочила з коня.