Глава 64

LXX

Згорбившись, кульгаючи й стукаючи костуром, циганка з зусиллям увійшла до кімнати й довго стояла, важко дихаючи, ніби від утоми, а тим часом пильно роздивлялася свою клієнтку. З короткої розмови з покоївкою Уляна вже знала риси обличчя пані, колір її волосся, зріст, постать, а до того ще вона випитала в своєї співрозмовниці деякі факти з її життя, наприклад, про друга дому Янчевського, який тут часто розпоряджався на правах пана, і про гаданого нового коханця; крім того, в голові ворожки цвяхом сиділа й розповідь Андрія про графа та його подвиги.

— Ну, поворожи мені, цигаико, тільки скоріше, бо пані ось-ось прокинеться й мені перепаде, якщо я по стоятиму коло дверей,— перервала нарешті мовчанку Розалія.

— Дай руку,— прошепотіла старечим голосом циганка й, нахилившись низько, немов підсліпувата, стала роздивлятися на неї пильно; потім нараз, буцім вражена несподіваним відкриттям, вона здригнулася, прожогом поцілувала руку й випустила її, перелякавшись.

— Ой вельможна пані, гріх обманювати стару каліку,— заговорила вона докірливо й улесливо.— Не покоївка — пані, а над усіма вельможними панями найясновельможніша... Сонце ясне красить небо й гріє землю, а гшшна пані красить світ і гріє людські серця, краще й тепліше, ніж сонечко... Ой, як гріє, декому навіть пече!.. Дай мені свою біленьку рученьку, м;оя найясніша пані, я тобі всю правду й про минувшину, й про будущину скажу...

— Якщо ти така угадниця,— усміхнулась, зашарівшись од циганчиних похвал, Розалія,— то ось рука: поворожи... Тільки без лестощів, а кажи мені правду,— як щось і неприємне має бути попереду, то, краще про те знати, щоб остерегтися.

— Так, так, моя ясочко піднебесная,— казала циганка, знову поцілувавши простягнуту їй запашну руку,— щиру правду, тільки правду... ані вигадок, ні прикрас у мене на язиці немає, покарай мене сила божа! Та й погане коли б я побачила що, то проти всякої погані в мене є й зілля...

Боятися ні мені, ні ясній пані немає чого... Ото тільки якщо вельможна красуня вимагає від мене правди, то нехай не прогнівається, коли в ворожінні випаде якесь негоже слово...

— А боронь боже! — засцокоїла циганку Розалія,— Кажи все, що тобі заманеться, я не ображуся.

— От і добре... То я поворожу на золоті... На золоті, та ще на червоному, найпевніше ворожіння виходить.

Розалія поклала з поблажливою усмішкою на руку червінця. Вдавана циганка подивилася на руку, на золото, взяла червінець і, поплювавши на нього тричі, промовила:

— Ой, хороше золото, добре золото — і під слиною блищить; отак і твоє життя, пані, яснітиме, хоч би й який лиходій намірився на нього плюнути або начхати.,. От тільки оцей дукатик тобі вже не годиться держати при собі... його треба буде закинути...

— Та візьми, візьми собі його,— засміялася Розалія.

— Спасибі, от так спасибі,— зраділа ворожка й скоріше сховала червінця в кишеню.— Будеш щаслива, будеш вродлива... Он за спиною в тебе стоїть багато, багато світлих та радісних днів... Куди ти не ступала своєю ніжкою, доля скрізь перед тобою килими стелила, а все кругом тішилося тобою й не шкодувало себе для твоєї втіхи... Билися за тебе всі, а доскочив тебе найзнатніший, і сіла ти в золотому кріслі вище за інших... Все минуле твоє тягнеться світлою, червоною стрічкою... Тільки ось в одному місці па пій чорніє плямочка... якась досада... і досада, і відрада, і якась чарівна втіха, сердечна розкіш до забуття, а разом і горе до сліз...—останні слова циганка промовила одривчасто, з підкреслюванням, не зводячи з Розалії допитливих очей.

Пані маршалкова слухала мовчки теревені ворожки з недбалою увагою, але останні слова її спантеличили, і вона, боячись розгадати їхній зміст, відчула тривогу, що підступала до її серця. "На що "вона натякає? Невже?" — мигнуло їй у голові й обізвалося легким дрожем по всьому тілі. Розалія мимоволі поблідла, і це не приховалося від очей Уляни.

— Неждано^негадано,— провадила вона далі, підвищуючи голос і карбуючи кожне слово,— залетів колись у палац твій ясний сокіл... А й красунь же був, та пишний, що ні словом сказати, ні пером списати, а й знатний же .був, як ясноосвєцоне панство... Хто б же не задивився на такого красеня, чиє б серденько не затріпотіло па його медову мову?.. А вийшов обман і зрада: замість чистого золота виявилося кров’ю забризкане залізо... замість медової мови виявилась отрута, а замість дяки за ласку — кривда, обман!

Розалія почервоніла по саме волосся, а потім нараз поблідла й одсмикнула руку.

— Годі! Або ти справді, як чортиця, ворожиш, або знаєш більше, ніж слід навіть знахарці,— нервово кинула вона й нахмурила брови.

— Прости, найясніша пані,— забурмотіла стара,— сама ж просила, щоб правду відкрити, то я все, що ввижається, й кажу... І багато ще є попереду... любого тобі, а ти відсмикнула руку.

Розалія простояла якусь хвилину нерухомо, прикусивши губу, а потім знову рішуче простягла руку, промовивши сухо:

— Кінчай! ,

— От тільки не розберу і я, що це за сокіл? — дохитала

головою Уляна, пильно придивляючись до руки.— Наче він уже й не сокіл, а орел білозорець,.. розпустив широкі крила й ширяє понад землею та клекотом збирає орлят... Бачу їх цілі зграї, тільки всі вони супроти нього, наче мухи... а все ж таки онде налітають на шуляків, на кібців, на сов і б’ють їх, розкидають хижі гнізда... Тільки от серце тому орлові хтось зурочив, попсував... А може, й обман гризе його пепо-гамовною гризотою, і не виходить йому з думок пишная лббідонька... І сидить та лебідонька, вважай, за хмарою, не долетіти до неї й на дужих крилах, не досягнути її навіть думкою, а от у нього, дурного, серце горить за нею, тією лебідонькою, а від того й опускаються крила... ~

— Ха-ха! Горить, кажеш? — постаралася недбалим тоном приховати своє надмірне хвилювання пані, але це їй не зовсім удалося...

"У! І в цієї змії горять очі, неначе жарини, а серце тріпоче так, що мало з грудей не вискочить,— кружляли вихо-7 рем у голові Уляни думки,— невже ж і ця поласилася? Ні, не може бути; та скоріше,—та з простих, з того боку, де й він, а ця... О, будьте ви обидві прокляті!"