Глава 63

LXIX

— Навіщо ж пан... Я й так... з дорогою душею... Будь-яке панове бажання! — запротестувала була Фрося, але гроші сховала в кишеньку свого фартуха.— Хай тільки пан скаже слово...

— Гм... гм...— відкашлювався * Янчевський...— Ну, постарайся ж... Я знаю: в тебе гострі очка й чуйні вушка... Я повернуся, може, й скоро... Не пожалкуєш, що відновила зі мною давню дружбу...— Він поплескав Фросю'по щічці й одразу ж виїхав з двору.

Все це відбувалося днів чотири тому. По від’їзді Янчевського Розалія відправила з Фросею до діда листа й.почала чекати.

Безсумнівно, думала вона, що відповіді раніше як через тиждень не може бути, але однаково нетерпіння її росло з кожним днем і так нервувало, що вона не могла витримати спокійної бездіяльності й на четвертий день сама поскакала на улюбленому своєму Арапі в поле розвіяти в шаленій скачці гніт відчувань, що душили її, а головне, пошукати в заповітному дуплі відповіді, на йку вона так пристрасно чекала. Біля узлісся дрімучого лісу, що прилягав до маршалківських володінь, на розі, недалеко від фігури (фігурами на Поділлі звуть високі хрести з розп’яттям, котрі ставлять на перехрестях), ріс один величезний дуб; от його-то й призначила Розалія в листі до Кармелюка місцем, куди він повинен був укину їй відповідь; по ту відповідь і помчала Розалія, але нічого не знайшла ні в дуплі, пі за корою; правда, ще було рапо й сподіватися її, та однаково те, що не було листа від її нового кумира, засмутило пані мар-шалкову.

Прикро врая^ена до глибини душі, вона, повернувшись з прогулянки, не вийшла ні обідати, ні вечеряти, не схотіла навіть бачитися з чоловіком, сказавши, що хвора, і весь час провела в болісній тривозі, яку часом переривали досадні, дратівливі сльози; вона не могла припустити думки, що Кармелюк не побажав навіть обізватися на її листа,— він міг ухилитися від побачення, не бувши впевнений у чистоті її намірів, та написати відповідь міг безпечно... Розалія почала схилятися до думки, що листа йому ие передано,— або дід ие ризикиув піти до його табору, або його піймали й вирвали в нього листа з рук... Якщо б так сталося, то це могло б завдати і їй великих прикрощів; хоч листа було написано в дуже обережних виразах і ім’я Кармелюка в ньому не стояло, та коли б він попав до рук Демосфена, який знав її колишню таємницю, то він би зумів прочитати його по-своєму й виудити з-поміж рядків істину.

— Слухай, Фросю,— звернулася вона до своєї довіреної покоївки,—скажи мені правду: дід охоче й рішуче взявся віднести листа в табір гайдамаків чи м’явся й крутив?

— Дуже охоче, ясновельможна пані, як бога кохам! — впевнено відповіла Фрося.— Я йому так і про себе, і про все розказала, що він не засумнівався й на крихітку... А коли я додала, що від цього листа залежить саме життя отамана, бо я підслухала в підлих панів,— нехай мені дарує моя добродійниця пані грубе слово, але в того бидла, якщо не вилаяти пана, не можна заслужити ніякого довір’я... Так от, коли я це дідові сказала, то він зараз же схопився з місця, не взяв навіть таляра, образився... справді: "Я,— каже,— для батька отамана даром, без грошей потрудитися можу; ие спатиму, ріски в рот не візьму, поки не вручу у власні руки цієї цидулки!"

— Це добре,— заспокоївшись, зітхнула пані.— Бачиш, як його всі люблять,— виходить, заслужив.., Але чому ж немає...

Ага... Немає від діда звістки?.. Могли ж його схопити?.. Ти нікому ие казала про це й слова?

— Та нехай мене поб’є Перун, коли я хоч півсловом об-. мовилася,— хоробро відповіла Фрося, але все ж таки почервоніла трохи й поквапилася перевести розмову на зачіску,— чи не підняти вище начоси?

— Не треба, слічно й так,— нетерпляче сказала Розалія

й заходилася знову допитувати: — То ти запевняєш, що дід одніс? .

— Аякже: я ж учіора його бачила... щойно повернувся й передав, каже. Отаман дуже йому подякував...

— Так? Досконале! — зраділа Розалія.— Але чому ж ти вчора не передала мені цієї новини?

— Тому що пані повернулася в недоброму гуморі... хвора... Я боялася потурбувати...

— Навпаки, ти б моле заспокоїла,— ласкаво усміхнулася пані й звеліла подати їй амазонку. "Якщо так, то, звичайно, вчора він не міг ще відповісти, але сьогодні вже можна чекати... і, судячи з того, що подякував дідові, він листом був задоволений",— роїлися в голові пані радісні думки; вона вся просвітліла, на обличчі її знову заграв рум’янець,— поспішивши одягтися, вона послала Фросю, щоб та передала наказ осідлати скоріше коня, а сама пішла заспокоїти й приспати ласкою свого чоловіка...

Фрося вискочила на ганок, щоб гукнути дворову дівчину або козачка, передати наказ пані на стайню, й помітила, що коло воріт гамірливо товпилася вся челядь; вона то втихала, то часом вибухала дружним реготом. Зацікавившись тим, що могло зібрати коло воріт і потішати цілий двір, Фрося підійшла потихеньку до натовпу й побачила, що серед нього стояла циганка й ворожила; одні простягали їй свої руки, а другі жартували, викликаючи співчутливий сміх у з’юрмлених глядачів. Циганка, судячи з тембру свіжого голосу, була ще молода; але намотана велика яскраво-червона хустка так закривала її голову, що не можна було роздивитися її обличчя. Циганка стояла зігнувшись, спираючись на костур; але в мові її майже був непомітний типовий акцент, і на це звернула увагу Фрося.

— Будеш щасливий і вродливий,— пророчила циганка молодому парубкові.— От поклади тільки на руку ще— п’ятака, то побачиш... Тебе всі дівчата люблять, а одна, з мишачими; очицями й кострубатою косою, то ладна й слід твій цілувати.

— Го-го! Це смердюча Гапка! — гукнув хтось у натовпі.

— Атож! Якраз! Не хто, як не вона: і нечеса, й кисло-

ока...— сказав молодий форейтор і викликав схвальний сміх юрби.

— Повісь ти її собі на шию! — вилаявся зніяковілий парубок, висмикнувши сердито свою руку з руки циганки.

— І справді, чого ти, дурню? — спинив парубка за плече старий кухар.— Од своєї долі не втечеш: Гапка то й Танка... Ось поберетеся, дружно носитимете свиням помиї, а в рвоєму гніздечку розведете власне багно. Ти ось послухай, як циганка розкаже, що ви ще разом з красунею будете робити.