Глава 62

LXVII

"Так ось як, шановна пані! — скрипів Янчевський сам до себе, скрегочучи зубами.— Нового коханця безпечно тримати в домі... Чоловік не помітить. Е, та що він там помітить! Обліпився, заплив салом, нічого не бачить! Та я примушу його прозріти; тільки час, тільки час,—і ви заб’єтеся в мене в руках, як метелик, шановна пані!"

З цими словами розлючений, задиханий Демосфен вибрався по входах на ганок будинку й зайшов у сіни.

Лакей, що дрімав коло вікна,-схопився з місця й кинувся хапливо роздягати пана, який так несподівано з’явився.

Янчевський довідався, що пані дома, в себе в будуарі, пан маршалок спочиває, і, як своя людина, пройшов без повідомлення до вітальні. Ні в залі, ні у вітальні не було нікого, двері ж до будуара господині були напіводчннені.

Демосфен кашлянув, пройшовся ще раз по вітальні, підійшов до дверей будуара, попросив дозволу ввійти, але, не діставши ніякої відповіді, постояв якусь хвилину біля дверей, а потім переступив поріг і ввійшов у будуар.

Розалії не було.

Коли Демосфен побачив цю кімнату, де все нагадувало йому короткі години раювання, лютість, яка шматувала його, змінилася припливом туги. Він глибоко зітхнув, витер обличчя хусточкою й, понуривши голову, поплентався, шкандибаючи, до вікна, але, минаючи письмовий столик красуні, Янчевський нараз спинився, мов укопаний. В очах йому знову спалахнула злість, і елегійний настрій одразу зник.

На цьому письмовому столику, до якого красуня сідала дуже рідко, все було в безладді: чорнильниця стояла відкрита, ще мокре перо валялось тут же, сяк-так прикритий бювар лежав збоку.

"Писала! — Янчевський мало не скрикнув уголос.— Кому? Може, лист іще ие вийшов з дому, може, він тут, близько, і він зараз же добуде ключа до проклятої таємниці..."

Янчевському перехопило дух... Очі його налилися кров’ю, тремтячими руками підняв він накривку бювара, і погляд його одразу ж упав иа порваний аркуш.

Янчевський схопив його, склав окремі клаптики і раптом заричав, як поранений вепр.

"Та, котрій ти заприсягся в кареті бути вічним рабом, чекає на тебе",— прочитав він і в дикій злості пожмакав клаптики паперу з такою лютістю, буцім то й був ненависний суперник.

Але в цей час у сусідній кімнаті почулася легка жіноча хода.

Насувалися холодні сутінки. Вітер гнав по сірому небі розірвані хмари... Ліс глухо ремствував... але ця похмура обстановка не бентежила Уляну: вона була рідна її душі. Зсунувши докупи похмурі брови над глибоко запалими очима, вона мовчки йшла вперед до ворожки: вона несла страшну муку й пекучу образу й чекала од ворожки останнього порятунку, похмурого, жахливого... але останнього.

Була вже пізня ніч, коли Уляна дійшла до села, за яким, далеко збоку, під самим узліссям, стояла, хата ворожки.

-Пройшовши через сонне село, Уляна пішла до лісу й незабаром побачила якусь безформну купу, що видалась їй у темряві просто стіжком сіна. Тільки кволий червоний вогник, що мерехтів з глибини тієї купи, свідчив, що то була хата.

З мимовільним трепетом наблизилась Уляна до відьминого житла. То була напівзруйнована халупка, що притулилася до самого узлісся. Незважаючи на свій убогий вигляд, вона була обведена високим частоколом із загострених колод.

Чорний ліс оточував це страшне житло щільною, глухою стіною, моторошний гомін якої немов попереджав Уляну про

щось невідоме, жахгїиве... Але Уляна переборола хвилинну кволість і рішуче підійшла до воріт. Одразу ж по той бік почувся глухий рев, і два пси кинулися з лютим гавканням до воріт; на Улянине щастя ворота були замкнені, а частокіл був такий високий, що собаки не могли б перескочити через нього. Собаки гавкали все лютіше, а Уляна стояла перед ворітьми, не знаючи, що їй робити. Нарешті вона підняла з землі перший, ‘ який трапився під руку, уламок й сильно постукала у ворота. На цей стук не почулося з хати ніякої відповіді, ніби там не було жодної людської душі; тільки собаки забрехали дужче й чути було, як вони кинулися просто до воріт, намагаючись прорватися на вулицю. Уляна почекала якусь хвилину й ще раз постукала, а потім погукала:

— А хто там є жива душа, пустіть у хату!

— А який там диявол стукає та турбує вночі добрих людей? — почулася па це непривітна відповідь з порога хати.

Голос, який промовив ці слова, був такий грубий і хрипкий, що Уляна не могла зразу розібрати, кому вій належить: чоловікові чи жінці.

— Пустіть до хати, бога ради, здорожилася! — відповіла вона обережно.

— Багато вас тут ночами тиняється, душогубів проклятих... ідіть собі в село, а в мене хата холодна... нема нічого, самаgt; сиджу на хлібі й воді...—вів своєї сердитий голос.-— З добрим ділом уночі не ходять.

— Та я, бабусю, до ворожки йшла, та заблудилася,— промовила вже сміливіше Уляна, розібравши, що справу мamp;§ з жінкою.

— До ворожки, а з якою ж потребою? — спитав голос уже трохи лагідніше.

— Зуб замовити!..

— Зуб замовити? Мене не одуриш! — понуро пробурчала невидима особа, і Уляна почула, як хтось іде, спираючись на костур, по двору, але, підійшовши до воріт, баба якусь хвилину постояла мовчки коло них.

"Мабуть, роздивляється в щілину",— подумала сама собі Уляна.

За ворітьми загримів важкий замок.

Собаки, які, тільки-но з’явилася відьма, замовкли були, при цьому дзвоні кинулися ще з більшою лютістю до воріт.

— Цитьте ви, чортові діти! — грізно прикрикнула на них чаклунка.— Не бійся, не зачеплять!

З мимовільним трепетом переступила Уляна поріг прокляв тої оселі, і зараз же за нею засунула чаклунка засув і .заі перла ворота. Уляна оглянулася.

У темряві їй важко було розгледіти й хазяйку, і її лігво; вона помітила тільки, йдучи двориком, що поперед неї човгала якась горбата істота, дуже шкандибаючи на одну ногу.

Уляна ввійшла за бабою в хату.

— Почекай,— захрипіла, зашамкала горбата,*^ я засвічу.

Вона нахилилася до печі, дістала з кутка пучок скіпок,