Глава 59

LXIII

Уляна сиділа тут же й чула суперечку отамана з Дмитром, і хоч вона в душі погоджувалася з солдатом, але, не бажаючи наражати проти себе Кармелюка, не схотіла висловитися.

— А що, думаєш, не визволить він Явтуха з неволі?

з усмішкою мовив Андрій, дивлячись услід отаманові.-^

Тепер я хоч об заклад ладен битися, що через тиждень Явтух буде тут разом з нами горілочку кружляти!

— Правда! — підтримав Онисько.— Коли вже отаман слово дав, то зробить по-своєму.

— По-вашому, і небо до землі прихилить! — сердито огризнувся солдат,— Либонь, чули, що в тюрмі під замками сидить Явтух і рота солдатів до нього приставлена?! Не будемо ж ми тюрму штурмом брати, по каменю розбирати, а солдатів на свій бік не переманимо!..

— І стін розбивати не будемо, і з солдатами не будемо битися, і переманювати їх не доведеться, а от нехай я буду останнім собакою, якщо сам Явтух не розповідатиме нам отут про свою неволю! Хіба наш отаман на всякі штуки не перший мастак? — вигукнув Андрій.— Як уже він це зробить — по знаю, а от що тільки так діло закінчиться, то це правда!

— Атож! Роззяв рота, як ворота: від бога сунуть галушки й з маком пампушки! — іронічно сказав Дмитро.

Не віриш? Муровані стіни, та москалі, та кайдани,— гадаєш, їх отаманові важко буде переступити? — гаряче говорив Андрій.— А згадай лишень двір маршалка? Чи не був він огороджений муром, та ще яким? І рів кругом, і підйомний міст, і ворота на ланцюгах та на засувах, і команди повний двір! А що ж: увійшли без будь-якого бою і всі гроші забрали. А гроші ж були заховані хитріше, ніж Явтух у в’язниці, згадай лишень! В стіні, та ще за якимсь королем Жигмонтом, біс його маму знає, котрому й натиснути треба було,— вже не пам’ятаю тепер що — каблук чи острогу,— тоді тільки відкривався. Та коли б ми там хоч усіх перерізали чи сім днів думали, то довіку б не догадалися. А отаман усе розвідав! Сама маршалкова йому як є розказала, так обкрутив її круг пальця, що за півдня...

Уляна слухала неуважно розмову товаришів, але при останніх словах Андрія вона швидко обернулася в їхній бік і напружила свій слух і увагу.

Те-те-те! — перебив Дмитро Андрія.— Штука! Втьопа-лася жінка — ну й розказала все.

— Та яка жінка! Не проста ж селянка* а пані маршалкова! Виходить, зумів і її ошукати! Прикинувся таким графом, що я й очам і вухам своїм не вірив.

— Про яку це маршалкову кажете ви? — втрутилася в розмову Уляна, намагаючись зберегти в голосі цілковитий спокій.— Я щось такого діла не пригадаю.

— Та це ще не за твоєї пам’яті було, а в перший прихід отамана,— відповів Андрій.— Дружина вона маршалка Фін-гера з того ось'.., забув, як їхнє село зветься. Та ти її бачила на облаві: красуня, як намальована!

— Ще б пак,—підтримав Онисько,—за нею всі пани з усієї губерні сохнуть! І от же обкрутив отаман...

— Бо жінка,— не вгавав Дмитро,—хоч маршалкова, хоч сама королева — всі вони до отамана, як мухи до меду, липнуть, бо отаман на них мастак — перший сорт: яку оком накине, раз-два—і готова,.. Якби Явтуха жінки стерегли, ну тоді б я одразу сказав — наша візьме, а суддю ж літин-ського оком та вусом не проймеш.

Товариші сперечалися й далі, та Уляна вже не слухала їх: уривок розмови, який вона несподівано впіймала, нараз відкрив їй зовсім нові перспективи, про які вона чомусь і не думала досі. —

Кармелюк же без неї жив багато років, і жив, і держав у трепеті весь цей край. А вона тільки й думала про його /дружину. Що дружина! Он які коханки бували в нього! Навіть дружина маршалка могла закохатися в нього! А вона, Уляна, й не думала про це ніколи! Красуня, напрочуд красуня — згадала Уляиа Розалію, яку бачила па облаві. Важна папі, перша красуня, і полюбила розбійника! Пі, либонь, не розбійника, а графа,— Андрій каже, що отаман прикинувся графом,— ну однаково,— значить, він може прикинутися, ким захоче. Але ж вона цотім довідалася про обман? Всі довідалися... А чого ж вона була на облаві? Вона була сама, більше не було жодної пані. Виходить, пані на таких^ облавах не бувають, а вона поїхала. Чого? .Чому? О, звичайно, щоб посміятися з дурисвіта, щоб помститися йому! Тепер вона не може любити отамана, ні, не може!

Остання думка трохи заспокоїла Уляну, та хвилювання, яке викликали в її душі слова Андрія, не влягалося.

Це ж тільки один випадок, а скільки таких історій могло таїтися в минулому Кармелюка.

В минулому! В тому ненависному минулому, якого вона не знає...

"Але ні, що це? Знову старі думки! — прошепотіла сама собі Уляна й провела рукою по розгарячілому чолу.—Що було, те минуло і травою заросло! Він її любитиме. Знову любитиме, любитиме!" — прошепотіла вона настійно й, підт вівшись з місця, машинально пішла вниз по висохлому річищу, усипаному камінням.

Земля під ногами спадисто йшла вниз. І чим далі просувалась Уляна, тим стрімкіші ставали з обох боків навислі кручі, та аж унизу, верст за п’ят£ від нової стоянки розбійників, вузька ущелина помалу розширювалася, ліс роз~

ходився праворуч і ліворуч і йпгов у далечінь неправильними згинами, обіймаючи підковою степ, що прилягав до нього.

Уляна сама не помітила, як дійшла до цього місця й сіла на перший, який попався, уламок каменя. їй хотілося зостатися самій: випадково розгорнута сторінка з життя коханого отамана дражнила й пекла її ревниву уяву.

Нараз Уляна почула кінський тупіт недалеко; вона насторожилась і сховалася за дерево, готова при першій появі незнайомої людини сховатися в лісі.

Та ось з узлісся з протилежного боку показався вершник, і зіркий погляд отаманші зразу ж розпізнав, що то був не хто інший, як Довбня, котрого вона послала на розвідки.

Побачивши його, Уляна мимохіть рвонулася вперед. Очі' її загорілися, серце стрепенулося.

— Ось хто розніс тепер усі сумніви. Раз назавжди! Раз назавжди! — скрикнула вона й кинулася назустріч хлопцеві.

— Ну що? Був? Узнав? — заговорила вона ще здаля, наближаючись до нього.