Глава 56

LX

Віддих полегшення вирвався з грудей Кармелюка; він простяг ноги, сперся ліктем на землю, схилив голову на руку й зосередив задумливий поґляд на жаринах, що дотлівали в попелі.

Думки його ту ж мить полетіли до вбогого будиночка в Деражні, до світлиці, наповненої зеленуватими сутінками, до чудової дівчини, сповненої чистих помислів і задушевної любові...

Щаслива усмішка випливла на його обличчі й застигла навколо очей і в куточках рота. Вій так далеко занісся у своїх спогадах, що перестав чути й бачити все навколо себе...

— Про що це ти думаєш, отамане? — нараз почув віл недалеко від себе чийсь сухий голос, який видався йому зовсім не знайомим...

Він здригнувся, оглянувся й . зустрівся з поглядом двох очей, що горіли ревнощами й гнівом, і пильно дивилися на нього.

То була Уляна. Вона стояла тут же недалечко на великому камені з рушницею в руці й не одривала од нього очей.

Щось1 моторошне почулося Кармелюкові В цьому ГОЛОСІ, в цій позі розбійниці.

Він пересмикнув плечима й відповів неохоче:

— Так, ні про що. А що ж ти не лягаєш спати?

— Стережу табір од Янчевського... Він же може 'накрити нас? — не приховуючи іронії, промовила Уляна.

— Ну, добре; то якщо ти стала на варту, то я можу й спочити,— голос Кармелюка прозвучав незворушно; отаман закутався в кирею з головою, й хвидини через дві до слуху Уляни долетіло його спокійне хропіння.

Уляна зосталася сама. Пекучі сльози страшної образи виступили в неї на очах. Вона сперлася руками на рушницю, втупила очі в нічну^ темряву й застигла в болісній лиховісній думі.

Вона тепер не мала сумніву, що Кармелюк нарочито заїжджав кудись, і заїжджав не до сім’ї, а до жінки, до якоїсь нової коханки. П’ять днів не бачив, а як зустрів? Чи обняв він її, чи поцілував її хоч раз од душі? Остався тут стерегти табір!

Уляна з їдкою усмішкою оглянулася на постать отамана, який спокійно спав коло вогнища.

Невже ж він розлюбив її і знайшов іншу? Невже ж вона допустить це й віддасть його іншій? Ні!! Ні!! Нізащо! — мало не скрикнула Уляна від припливу палючих ревнощів.— Зостатися самій на все життя, мов билинці, серед цієї холодної, темної ночі. Не бачити його, не бути разом з ним і знати, що він іншу цілує, іншу обнімає, до іншої летить і думками, і серцем, і душею!? Ні, не буде ж цього! — блиснула Уляна очима і з силою вдарила прикладом рушниці об камінь.—Хіба вона не чарівниця? Хіба вона не роздавала всім, хто приходив до неї, і приворот і одворот? Невже твона не зуміє привернути до себе знову свого сокола ясного, орла свого прекрасного? Ох! — простогнала Уляна."— Либонь, приворот утратив уже свою силу! Вивітрилися чари, вивітрилися, розвіялись... Ох!! Але є ж такі знахарки... знайду! — На очі її випливла сльоза, але ту ж мить горда отаманша змахнула її, й очі загорілися сухим вогнем.-— Але ж у неї самої є в руках одворот, вірний, певний! Тільки б довідатися, хто вона, ненависна розрадниця? Хто? Хто? А тоді...

Уляна прикусила нижню губу й спрямувала палаючий погляд у глибоку темряву ночі.

Навколо було темно, мертво й тихо... Важкі хмари затягали небо, де-не-де серед них ще мерехтіли кволі, бліді аорі. Праворуч і ліворуч обабіч ущелини підіймалися стрімчасті високі кручі; ліс темнів на них чорною, непрозорою стіною.

Догоряючи, вогнище осявало Уляну червоним світлом, і її постать різко виділялася в чорній глибині ущелини. Тепер вона справді скидалася на страшну чарівницю. Губи її були міцно стиснуті, очі, блискаючи лиховісним вогнем, впивалися в глибину ночі... А страшна думка, немов чорна гадюка, поволі підповзала до неї й обвивалася круг її тіла і впивалася отруйним жалом в її горде, мстиве серце...

Від літинського судді Розалія повернулася до свого маєтку в супроводі Агати й Алоїза Пігловського. То була одна з найвеселіших мандрівок: Алоїз усю дорогу безперервно залицявся до обох дам, які були більше ніж будь-коли чарівні й жваві; жарти й дотепи так і злітали з уст співрозмовників. Рудковський же поїхав по Зеленського: він повинен був привезти його до пані маршалкової на допит,— це й була та ухвала, до якої прийшла союзна рада дам і їхніх секретарів.

Пан маршалок зустрів свою дружину у великій тривозі, та коли він побачив її в такому настрої, то всі хмари розвіялися з його чола.

— Але, ангело мій Розюию! Що сталося з тобою? — скрикнув вігі у захваті, підходячи до ручки своєї чарівної дружини, котра впурхнула, мов пташка, в залу, сміхотлива, жвава, весела.— Ти чарівніша, ніж будь-коли, ти просто сяєш, як сонце!

— Ха-ха-ха!— засміялася Розалія, проте, задоволеним і веселим сміхом.— Здається, чоловік після восьми років подружнього життя збирається говорити мені компліменти?! Справді, це дуже мило і втішно! — І вона милостиво поцілувала чоловіка в чоло.

— Але, крулево моя,— заговорив, захлинаючись від захвату, пан маршалок,— присягаюся, я не переставав це робити день у день протягом усіх цих восьми років, котрі видалися мені за вісім днів. Сьогодні ж слова в мене вихопилися мимохіть, бо, присягаюся святим патроном, ти сталл ще в сто крат прекраснішою, ніж була коли:небудь.

—— Але цього замало, пане маршалку,— підскочив до чоловіка Пігловський.— Наша чарівлива пані виявилася ще й генієм! Пані придумала, як урятувати вітчизну від найжах-ливішого ворога — Кармелюка.

— Що, що таке? — скрикнув маршалок, від жаху відступаючи назад при самому тільки імені страшного розбійника.

— Те, що наша пані, наша Жанна д’Арк, придумала, як піймати ненависне страховище, й, запросивши для сприяння нашу чарівну пані Агату, мене, недостойного підніжка панського, й пана Рудковського, вирішила свій план здійснити.

— На бога, Розюню! Та невже ж ти надумала боротися з тим... з тим... 0 матко свєнта... Єзус-пан... Моя печінка уне витримає...— Пан маршалок ухопився обома руками за бік і провадив, перериваючи свої слова голосними зітханнями: — Ні хвилини спокою... ні години сну... а пан консілаж 46 ще й радить: "Ніяких турбацій!" Єзус-пан... Та невже ж ти, Розюню, підеш походом на того проклятого дябла? Ох, ті облави, облоги — все це нічого не дає. Але це пахне кров’ю! — нараз патетично скрикнув пан маршалок, здіймаючи руКи д?горі.— Шляхетською кров’ю, панове!