Глава 55

LIX

". ■gt;

Вже темна ніч повисла над лісом, коли Кармелюк під’їхав до вузької ущелини, яку тепер зайняла Уляна. То було дно якоїсь звивистої гірської річки, закидане великими брилами каміння й стовбурами вивернутих з корінням дерев, що попадали з високих круч. Мабуть, ним текла вода тільки під час злив, тепер же дно було вкрите купами нанесеного піску й каміння. Вже здаля Кармелюк помітив у цій вузькій щілині, що звивалася в глибину, світлу точку — то палало вогнище. Побіля вогнища лежали на киреях Оиисько, Андрій, Дмитро і ще два ватажки. Уляна стояла далеко попереду; її чуйне вухо давно вже вловило тупіт кінських копит. Вся вона, освітлена червонуватим світлом вогнища, тріпотлива, спрагла, вирізьблювалась на темному тлі ночі як уособлення тривоги й чекання.

Кармелюк пробирався по дну ущелини ходою, злізши з коня. Кругом було темно, як у могилі, тільки далекий мерехтливий червоний вогник показував напрям. Каміння, * скелі, стовбури розбитих дерев раз у раз перетинали піщане річище.

Мовчки просувався Кармелюк, заполонений своїми думками. Тільки фиркання коня порушувало похмуру тишу уще-

ЛИНКі

— Хто йде? — почувся оклик, і з-за уламка скелі, що виступала на середину річища, підвівся озброєний з голови до ніг розбійник.

— Свій,— відповів Кармелюк,— вовк з лісу.

— Отаман! — голосно крикнув Гололобий, кидаючись до свого любого ватажка.

Голосний крик його пролунав угору по ущелині, і у відповідь на нього почувся такий же радісний жіночий крик: "Отаман, отаман!" І Уляна, мов стріла, помчала вперед, перескакуючи через каміння й колоди.

— Ти, ти?! Янку, Іване!! Живий, здоровий!? Чому не їхав? Чому запізнився?! Змучилась, ждучи! — засипала вона Кармелюка запитаннями й поцілунками, повиснувши йому на шиї.

— Та довелося заїхати...—Кармелюк назвав навмання одне з далёких сіл,— і переднювати в паламаря, бо пани розсипали кругом погоню.

— Господи! Так і чула моя душа! — скрикнула Уляна.— Змучилась же я, серце геть перетліло!..— І вона знову кинулася до Кармелюка й, обнявши його за шию, гаряче пригорнулася до його грудой.

З деяким зусиллям відповів Кармелюк на її поцілунок і непомітно постарався визволитися з її міцних обіймів. Цей бурхливий вияв любові в присутності сторонньої людини справив на нього неприємне враження: тут було багато пристрасті й вогню, та не було тієї знадливої жіночості, котра так чарувала його в Олесі.

— Ну, Гололобий, бери коня, а ти, Уляно, веди мене до вогника,— промерз і зголоднів я дуже,— звернувся він до Уляни, щоб не дати їй помітити настрою, який охопив його.

— Зараз, зараз, соколе мій! Все є! Все готове! — радо скрикнула Уляна й кинулася вперед.

Люди з ватаги, які лежали коло вогню, почули голос Кармелюка й кинулись йому назустріч. Після міцних обіймів і всіляких проклять, що означали найвищий ступінь радості, всі порозсідалися навколо вогнища. Уляна поставила на розстеленому на землі килимі всілякі закуски й напої, які приніс із собою Дмитро, і сама сіла коло Кармелібка.

Кармелюк оглянувся кругом; засмаглі, грубі обличчя товаришів, які сяяли радістю, бачивши свого отамана, повернули йому знову веселий настрій.

— Ну, панове-товариші,— промовив він, наливаючи манерку, яку йому підставив Дмитро,— зібралися ми знову всі цілі й неушкоджені на злість ненависникам нашим. З пазурів смерті вийшли,— отож доля ще за нас, отож пісня

наша ще ие доспівана, а довго ще гримітиме по рідній стороні на страх нашим ворогам, на радість нашим братам! Нехай же ця церша чарка буде на здоров’я, а ворогам нашим на безголов’я!

Тост отамана зустріли гучними схвальними вигуками, всі потяглися до нього цокнутися — хто погариком, хто срібною чаркою, а хто й просто пляшкою. Веселий гомін розлігся над вогнищем.

— Стривайте, панове,— нараз промовив Кармелюк стурбовано,— чого це я не бачу поміж нами дядька Явтуха?

При цьому імені всі похмуро потупились.

— Умер? Піймали?

Уляна й— Андрій зітхнули.

— Та що ж, пане отамане,— відповів Андрій,— мабуть, йому, сердешному, по солодко довелося... Мабуть, спіймали ляхи.

— Коли ж, яким чином?

— Та тоді ж, як накрили й нас. Ти ж, пане отамане, послав його до корчми розвідати, як то пані з паничами до нас завітала? Ну, він і пішов, а назад уже не повернувся, напевно, попав просто в руки панам.

— Так, так, так! — скрщшув Кармелюк, ударивши себе по чолі.— Господи, а я ж то згарячу й забув про йього.

— А хоч би й не забув,— перебила Уляна,— що ж би ми могли вдіяти? Тільки б себе занапастили, а йому нічим би не допомогли: ляхів же було вдесятеро більше.

Ніхто не заперечив отаманші; всі сиділи, понуривши голови, й похмуро дивилися в землю. ,

Незвичне зітхання вирвалося з оброслих мохом грудей солдата.

— А жаль Явтуха, дуже жаль: вірний був фланговий та й ротний би з нього вийшов добрий!

Солдат замовк.

Важке мовчання насунуло на співрозмовників; темрява, стовпившись в ущелині, оточеній лісовими нетрищами, гармонувала з настроєм розбійників.

— Ех, та що там і казати,— гірко мовив солдат і щосили вдарив шапкою об землю,— таке вже наше життя! Як видно, всім нам один кінець: теліпатися між небомЛ землею!

— Ні, братове,— сказав Кармелюк,— так не можна! Тим ' тільки ми й держимося на землі, що стоїмо один за одного, як брат за брата. Не можна залишати товариша в біді, чого б це нам не коштувало: вони ж тепер на нього самого всю свою диявольську злу помсту обрушать. Треба врятувати його!

.— Та як? Де шукает його? — спалахнула Уляна.— Якщо ж вони вже його перепровадили в кам’янецьку тюрму, то ми звідти не вирвемо його!

— Не біда,— сказав Кармелюк,— Довідаємося тільки, куди ляхи його запроторили, а це зовсім не важко: без хлопів пани ні з чим не "впораються, а хлопи нам розкажуть усе, аби тільки він був живий, а тоді нехай я не буду розбійник Кармелюк, якщо не буде Явтух знову коло вогника з нами чарку кружляти.