Глава 54

LVIII

Ну, ну, що далі? — заквапив сліпого, згоряючи від нетерплячки, суддя.

— То ми, ясновельможний пане, й пішли... Ідемо й оглядаємося на всі боки: чи не сховався за пеньком гайдамака?.. Далебі! Такий страх, що й не сказати: десь листок упаде, а здається, що хтось навшпиньках крадеться, трісне десь гілочка, а здається, що вже ціла банда женеться..,

— Ха-ха! Хоробрі лицарі! — зневажливо вкинув суддя.

■— А що ж, ясновельможний пане, видима смерть страшна! — почухав п’ятірнею свою кучму оповідач.— Ну, вдень ще сяк-так, сонце світить"... хоч і ліс, а все ж таки видно кругом та й усяка нечиста сила при світлі ховається... А от як настав вечір та з кожного куща знялася темрява й дерева почорніли й стали якимись страшидлами... лісовиками... ну, тоді і я, і товариш відчули, як чуб почав підіймати наші шапки... Хоч і близько була Деражня, а вночі йти не зважились і підночували під гнилою колодою., а тільки-но поблідло на сході, то ми й рушили в дорогу. Виявилося, що ми лежали всього за півгін (сажнів за двісті) від узлісся, а за узліссям зараз же й Деражня, і став... Пораділи ми і майже бігом подалися в село, а як ступили на першу вулицю, то й на душі проясніло, пішли вже спокійно, ходою і почали міркувати про те, де б чогось попоїсти... Бо черево нам так підвело, що здавалося^ наче кишки геть поскручувались і приросли до спини...

Янчевський увесь час не слухав сліпого: якась невиразна підозра запала в його душу й починала розростатися, набираючи повторних форм, здіймаючи бурю в грудях.

"Якщо сліпий не бреше, то Читецький, виходить, не міг проводжати Розалію? Але чому ж вона назвала Читецького? Виходить, вона бреше? Чи не впізнала й когось іншого прийняла за нього? — крутилися вихорем думки в його голові і не приводили ні до якого висновку...— Або не впізнала, або ляпнула перше прізвище, яке спало на думку, маючи намір приховати справжнього провідника. Але хто б він міг бути? Хіба що цей хвалько безвусий — Рудковський? Але я йому заборонив .після облави й свого носа показувати... а втім, вій же міг іютайки з’явитися туди!.."

— О сто перунів! — скрикнув Янчевський і, щоб приховати своє збентеження, додав Зеленському: — Та ти не про кишки розповідай, а про діло...

— Пшепрашам ясновельможного пана...— злякано стрепенувся сліпий.— Я до того й мову веду, що коли ми підходили до попівської садиби, то думали: чи не зайти до батюшки попросити шматок хліба,— так було ще рано, тільки сіріло... От дивлюся я через лісу й думаю собі: а —хоч би наймит або наймичка, на наше щастя, прокинулися! Коли зирк: одчиняються двері в попівському'будинбчку із них виходить якийсь чоловік... Я зрадів, мало ие кинувся до нього, та спинив мене за руку товариш: "Стій! — каже.— Навряд чи це наймит, чого б йому ночувати в горниці?" —т "А до наймички ходить",— шепнув я. "Хіба?" — засміявся в руку пан .Читецький. А чоловік вийшов і подався просто до стайні,— виходить, просто до нас, бо ми стояли за лісою коло стайні... Підходить він ближче, придивляюся я... Ой власткі свєнти! Кармелюк! Я так і присів... заходився читати відхідні пацєжі 45, а він ближче... ближче... Кармелюк, справжній Кармелкж. Товариш мій теж як подивився, так і впав колодою й поповз за стайню...

— А може, тобі, вацпане, здалося? Від страху ж і кіт левом здатися може,— висловив сумнів суддя.

— Ой, де там, ясновельможний пане! Я Карме люка як свої п’ять пальців знаю і того шельму, як і ясновельможного пана, хоч би і вночі то пізнаю, нехай би й як одвертав пику... Він, він! Ще в стайні як заговорив до свого коня, то голос його наче за печінку мене вхопив.

— А що ж він заговорив? — допитувався суддя.

— "Кошо,— каже,— мій милий! Пора в дорогу... Пора до нетрів і ярів! Побув годинку людиною... Заглянув у мирний куточок, а тепер знову до звірів, знову під цькування того сатани... Ех, доля!" їй-богу, такі слова казав... Врізалися вони мені розпеченим залізом...

— Оце важливо,— зауважив суддя й нахмурився.— Це, либонь, може служити незаперечним доказом того, що в попа був Кармелюк... Ну, а далі куди він дівся?

— Осідлав коня, вивів за ворота, перехрестився й гайда за село в ліс... Ми з товаришем зайшли тільки на годину в Кальну Деражшо й зараз же майже бігом носи і їй или до йогомосці пана презуса передати цю звістку...

— А ти справді пам’ятаєш,— заговорив Янчевський, похмуро й пильно видивившись на сліпого,— що не розлучався й на хвилину з Читецьким? Гляди, це дуже важливо... пригадай ось з того моменту, як ми обложили печеру.

, — Ясновельможний пане, на рани пана Єзуса, я кажу правду! — гаряче запевнив сліпий.— Нічого я не забув, та до смерті, здається, не забуду, як забухкали з тієї пекельної дірки самопали і як почали наші падати... Я стояв поряд з Читецьким і бачив, як він побілів, наче крейда, і затрясся... Ну, коли ясновельможний довудца крикнув, щоб берегти тил печери, то ми з Читецьким кинулися за печеру, і коли почули, що збойці вже подохли, то перші з ним повернулися до вогнйща і були вже вкупі до ночі, а потім пішли до Деражні...

— І ні на хвилину не розлучалися, не виходили на узлісся, не бачили екіпажа пані маршалкової?

— Присягаюся!

— Ну, гаразд... Іди!

Коли шляхтич пішов, то суддя спитав Янчевського:

— Чому той Читецький так цікавить пана?

Янчевський почервонів і закашлявся, а потім уже* передихнувши і з зусиллям подолавши ніяковість, відповів:

Я підозріваю змову з розбійником...

Невже шляхта може допомагати хлопові?

Бідняки всі, не виключаючи й шляхти, за нього! — роздратувався Янчевський.— Але що пан суддя гадає тепер чинити? Адже незаперечно, що Кармелюка переховує піп, що розбійник почуває симпатію до того куточка... і потім ще зауважте — майже всі попи симпатизують гайдамаці. Я давно хотів притягти до відповідальності й цих бородатих схизматів, та не було факту... а тепер... тепер... треба відразу заарештувати деражнянського попа — і край!

На бога, пане! ^ злякався суддя так, що бурякове його обличчя пожовкло.— Не роби такого гвалту: по-перше, ми не маямо на те ніякого права, ми можемо тільки донести благочинному й архісресві, а по-друге, в нас немає ніяких доказів злочинної діяльності попа...