Глава 53

LVII

— Але що я можу сам подіяти, коли в мене немає гідних помічників? Я не кажу про бидло, про наймане міщанство: воно завжди було боязке, підступне, продажне! Плебеї були й будуть мерзенними паріями благородних громадян; цим ницим істотам приступні лише тваринні відчуття: голод, біль, сп’яніння, дика хтивість; високих прагнень душі вони не відають, та на них вони й нездатні... Вони занапастили доброчинний Рим, котрий годував їх хлібом, тішив їх видовищами, вони притягли легіони варварів у вічне місто й перетворили в прах його велич... О бестії! О мерзенне бидло! Що ж дивного, що й наші гадюки по тільки не схильні скорятися моїм велінням, а ще й співчувають тому шельмі-розбійникові, тому виродкові пекла!.. Та що про підлих тварюк і казати!

Забувши, що він і всі, хто його оточує, стоять у вузькій печері, пройнятій ще смородом диму, Янчевський дав волю своїй красномовності.

— Мене вражає наша молодь — цей спадок славного лицарства. Де її колишня одвага, де її безоглядне завзяття, де її разюча хоробрість, де її звитяга, де її всеруйнівна сила, перед якою й могутні вороги дрижали? Де вона, де?

О dei immortalles!41 — Янчевський патетично потряс руками й обвів усіх налитими кров’ю очима.— Простий хлоп, гульвіса з бандою голодранців може нагонити такого страху на наших благородних героїв, що вони, чекаючи мало не тисячного підкріплення, дають розбійникам час утекти з землянки в лісі, э. тут ось дають можливість дияволам сховатися десь коло цієї дірки й бояться... так, бояться туди лізти добути лотрів. Що ж я сам можу зробити? О tempora, о mores!42— трагічно закінчив Демосфен і затулив руками, палаюче від гніву обличчя.

—.. Чому ж сам пан не покаже, прикладу? — ущипливо усміхнулася Розалія.

— Та я не можу... 1 поранений... І гладкий! — аж зойкнув Янчевський.

— Даремно пан узагальнює свої обвинувачення,— обіз

вався Алоїз, і в його голосі затремтіла струна ображеного почуття.— Не знаю, з якою молоддю пан мав до діла, але не вся вона ница й боягузлива та й шляхетна кров у неї не вивелась... Я лізу, хоч би й сам-один, щоб розслідувати. Гайдуче, підставляй спину! ,

— Браво! Віват! — сплеснула в долоні Розалія.

— Пшепрашам! Од чистого сердя! — простяг руку і Янчевський.

— Але стримайся, благородний юначе, не випробовуй даремно долі! — спинила Пігловського Розалія гарним же-

стом руки.— Розбійників у цій щілині вже немає: їхній слід і вітер завіяв!

— Чому? — скрикнув Янчевський.

— Та тому, що, по-перше, крізь цей отвір видно прекрасне небо, по-друге, в нього ще й зараз тягне дим, отже, він ніким і нічим не захаращений, не затулений, по-третє, якщо вже вибралися звідси негідники, то, мабуть, вони не зосталися коло ями надати вашого візиту, а негайно розбіглися по лісі. От коли лізли по ньому люди, димові не було куди проходити, і він валував з печери, а як тільки отвір спорожнів, то й відкрилася тяга. Панові ж Янчевському таке становище зрозуміле,— ущипливо натякнула Розалія на пере-; бування свого залицяльника в каміні.

— Сто перупів! — заскреготав зубами Янчевський.— О, дайте мені ту собачу кров! Добудьте мені того виродка! Все віддам за його шкуру! Коли ж пекло дасть мені його в руки!

— Його може дати панові в руки не пекло, а я! — гордо промовила Розалія й застигла у величній позі.

— Пані? Моя кохана пані! Моя цариця допоможе мені, її вічному рабові? — заціпенів від захвату Янчевський.

— Так, я, і без моєї допомоги хороброму панові не помастить піймати збойці. Наш славний сподвижник застосовує зовсім негодящі сили, щоб піймати ворога, сам же визнає ці сили підступними, продажними, які співчувають розбійникам,— і сам на них спирається. У всьому світі правує вашим братом жінка,— пиховито посміхнулася Розалія,— і в цього виродка пекла, як висловлюється пан, є коханка, у якої виродок лежить під п’ятою, і треба сказати, що та жінка має бути хитра й розумна, як тридцять тисяч ораторів: вона вас ошукала в лісі, вона й тут урятувала свого дружка від коптильні... Отож не Кармелюка треба шукати, • а його подругу: просту ж хлопку, аби тільки попалася, можна й залякати, й підкупити... і новітня Даліла охоче викаже свого Самсона53. А знайти ту жінку я допоможу, я! — підкреслила вона впевнено й владно.

— Моя богине! — у пориві захвату скрикнув Янчевський.— Будь нашою владаркою й надією нашою! До ніжок твоїх кладу всю мою владу і всі мої збройні потуги! — І він урочисто впав перед красунею на коліна й простяг їй свою дамаську шаблю.

— Мені дуже жаль,— казав у своєму кабінеті молодому Рудковському, діловодові судової комісії, літинський суддя — член тої ж комісії,— але я мушу передати панові, що

презус наш вельми невдоволений... гм... так... вельми невдоволенні з йогомості за непослух і неточне виконання його волі...— Суддя пихкав, червонів і іскрив своєю люлькою.— Звичайно, може, все це діло владнається... Ми всі за пана... ми теж підтримаємо... Але, розумієте, поки гцо панові треба залишити свою посаду... щоб не дратувати нашого громовержця, Перуна...

Рудковський із зневажливою недбалістю слухав тираду судді, підкручуючи вгору свої вусики.

— І дуже добре,— промовив вііі крізь зуби й примружив очі, хоч поблідле його обличчя виказувало внутрішнє роздратування,— я матиму велику втіху не зустрічатися з цим набундюченим фанфароном,43 з цим горезвісним оборонцем ойчизни,., І хто йому вручив жезл маршалка? Раз пощастило взяти обманом п’яного Кармелюка, так він уже уявив себе Наполеоном. Сам наробив дурниць, а на інших звалює свої помилки... Чому він на облаві не з’явився відразу до скелі? Га?! Чекав підкріплення... хоробрий лицар! Ну, повз його носа й прослизнули розбійники... А я... я змушений був податися вглиб, коли провідник показав кишло гайдамаків, не стояти ж я мав, як ідол, як стояв із своєю командою цей нустомел, цей хвалько, цей...

— Та не хвилюйся, пане,— спробував заспокоїти свого гостя суддя,— все перемелеться... мука буде...