Глава 50

LIV

В першу мить Кармелюк зрозумів тільки, що він врятований від неминучої небезпеки,. і це радісне усвідомлення розлилося по його тілу теплою хвилею.

Але ж кому він завдячує своїм порятунком?

Кармелюк тільки тепер озирнувся. Поруч нього сиділа, відкинувшись на спинку карети, Розалія і з лукавою усмішкою поглядала на Кармелюка.

— Пані маршалкова?! — вкрай здивовано скрикнув він.

— Пан розбійник не сподівався мене зустріти?!

— Як же міг я й подумати!

— А я приїхала сюди навмисне.

— Подивитися, як зацькують ненависного гайдамаку?!

— Одначе, пан дуже невдячний...— промовила Розалія, усміхаючись.— Мені здається, що я допомогла панові виплутатися з трохи незручного становища?

— Тисячу разів прошу ясну пані простити мене, дурного гайдамаку! — палко скрикнув Кармелюк.— Пані врятувала мене від певної смерті, і я не знаю, як дякувати й папі, й щасливому випадкові, який наштовхнув мене на їїмосць.

— Якоюсь мірою цьому сприяв, звичайно, й випадок, але частково й моя добра воля, бо я приїхала сюди навмисне, щоб так чи інакше допомогти панові.

— Боже святий! — скрикнув Кармелюк.— Я вухам своїм не вірю та й чим же я заслужив такої ласки?

— Пан урятував мені життя, і я не хотіла залишатися в боргу перед паном. Хоч пан повівся зі мною й не зовсім шляхетно,— Розалія потупила очі,— написавши моєму чоловікові листа, але...

— У ясної пані істинно шляхетна душа,—із щирим хвилюванням відповів Кармелюк,— а я...

— Одважиий лицар,— перебила його Розалія,—котрий своєю нечуваною одвагою заслужив у мене прощення.

— Ясновельможна пані карає мене гірше за всіх катів своєю великодушністю й благородством. Віднині я вічний раб твій, ясна пані, і якщо господь мені допоможе, я заслужу прощення в їїмосці!

Кармелюк нахилився до тонкої ручки красуні й з почуттям глибокої пошани притулився до неї губами.

Може, красуня в душі й побажала, щоб той поцілунок був менш поштивий, але в цьому рухові Кармелюка, в тій манері, з якою він нахилився до її руки, було стільки благородства й справжньої краси, що Розалія відчула мимохіть, як її серце солодко завмерло.

— Хоча мати такого бунтівливого раба й не зовсім надійно,— відповіла вона з кокетливою усмішкою,— проте, в усякому разі, я згодна прийняти пана розбійника на службу, і ось мій перший наказ: поки ми ще не від’їхали далеко від лісу, прошу пана розповісти мені, тільки цілком одверто, яким чином пощастило йому врятуватися з тієї жахливої печери?

Кармелюк почав розповідати Розалії про доціру пережиті хвилини.

Кілька разів переривала вона його розповідь сповненими жаху та захоплення словами.

— О матко свєнта! — схвильовано сказала вона, коли Кармелюк закінчив свою розповідь.— Невже ж пай не покине падалі цього життя?

— Ясновельможна пані, і рада б душа в рай, та гріхи не пускають! — глибоко зітхнувши, відповів Кармелюк.

— Та можна ж покаятися, просити прощення!

— Просити прощення?! Ну, ясна пані, тепер це не допоможе. Та що про це говорити! Занадився кухоль по воду ходити, поки йому й вухо не відломили.

Тим часом карета швидко котилася по дорозі, залишивши далеко за собою зайнятий ляхами ліс.

Розвиднилося дужче. Нарешті екіпаж знову в’їхав у ліс, але вже в інший, який розкинувся збоку; верст за п’ятнадцять він сполучався з лісом, який оточував Улянину корчму.

— Тепер, пане, треба подумати про дальший порятунок,— заговорила Розалія, глянувши у вікно карети.— Тут пан уже в безпеці, але мені треба повернутися назад, щоб не викликати ніякої підозри.

— Цілком справедливо,— погодився Кармелюк.— Нехай пані звелить зупинитися, і я вийду.

— Ай-ай-ай! Пан розбійник такий мудрий, а хоче вчинити дуже необачно: що ж подумає фурман про пана Читецького, котрий їхав, їхав зі мною, а потім без видимої причини вискочив у ліс? Тут,. за милю, стоїть пуста корчма. Ми в ній спершу зупинялися, але потім' усі рушили звідси на облаву до панського лісу. Нехай пан зайде в корчму і потім,— вийшовши звідти, гукне мені, що можна їхати— назад, бо, пшепрашам, шельму Кармелюка вже схоплено й зв’язано. Адже пан, здається,— Розалія кинула на Кармелюка лукавий погляд,— уміє розмовляти по-польському, як справжній поляк?

— Ясновельможна пані, сто разів прошу простити грубого козака,— з щирим почуттям промовив Кармелюк і знову притулився з глибокою пошаною до білосніжної ручки в коштовних перснях.

— Я вже сказала панові, що дарую йому повну амністію! '

— Я хочу чесно заслужити її.

— Я гадаю, панові розбійникові буде доволі важко виконати свій намір,—усміхнулася Розалія,—бо я ж ие живу в лісі.

— А пані забула, що розбійник Кармелюк має розрив-тра-ву, що перед ним падають усі памки й що ніхто йому на цьому світі не страшний?

— А так, я й забула, що пан розбійник — чаклун,— протягла Розалія,—і вміє перекинутися і в старого, і в графа, і в офіцера...

— Але завжди зостається чесним козаком,— перебив її Кармелюк,— котрий ніколи не забуває добра й ласки, виявлених до нього.

— Вірю й чекаю пана,— мовила наприкінці Розалія й простягла Кармелюкові руку...— Але ми приїхали. Ось і корчма. Як я й гадала, вона пуста. Щасливої дороги. Нехай же пан розбійник береже себе па майбутній час, бо мені пе завжди пощастить попадатися на панській дорозі.

Кармелюк припав довгим поцілунком до чарівної ручки й, одчинивши дверці, вискочив з карети.

Хоч стояв ще тільки серпень, але погода несподівано одразу змінилася. Небо заволокло пухлими сірими хма.рами, подув холодний вітер, запахло осінню. Надвечір, проте, вітер ущух; крізь розірвані хмари блиснули бліді рожеві смуги вечірньої заграви. Але й сірий колорит неба, й збляклі барви пори заходу сонця, й сухе, жовте листя, зметене вітром на доріжки саду,— все це навівало на душу зажуру й тугу.

Саме такий настрій найшов на Олесю. Вона сиділа сама коло невеличкого віконця чистої світлиці й задумливо дивилася в свій сад. Батюшки й матушки не було дома, вони поїхали на храм до сусідів; Олеся ж відпросилася, щоб не їхати, пославшись на недугу. Уже вечоріло, а святкова тиша все ще повивала батющин будинок; старенька нянька й інша поважніша челядь солодко спочивали, а молодь весело гомоніла коло воріт. В домі було так тихо, що до слуху виразно долітало дзижчання мухи на вікні.