Глава 49

LIII

Нещасні ще хвилин п’ять пробиралися мовчки, коли рап-, том Кармелюк зупинився,г мов укопаний, і дикий крик вирвався з його грудей.

Андрій похитнувся.

— Немає ходу! — промовив він хрипко.

— Повітря, повітря, брате! — закричав не своїм голосом Кармелюк.

Справді, то було чисте повітря, сповнене лісових пахощів; свіжий струмінь його різко виділявся серед диму й гару, що їх оточували.

Несподівана радість підкосила Андрія, страшенна кволість

охопила його, коліна його затремтіли, і він сперся на стіну, щоб не впасти.

— За мною, брате, за мною! Вже близько! —■ покликав його Кармелюк і кинувся вперед.

За якусь хвильку він побачив над своєю головою невеликий круглий отвір.

— Зорі, небо! — вирвався в нього крик дикого, нелюдського захвату.

Крізь круглий отвір виднівся клапоть кришталево-прозорого неба, Великі зорі безтурботно мерехтіли на ньому, далекі від земного горя і земної боротьби. Після чорних брил землі, які страшно звисали над головою,— це було видовище, здатне викликати сльози на очах... Там було життя, світло, повітря, краса,— і вони могли знову прилучитися до них.

— Милосердний боже! — прошепотів Кармелюк, мимоволі ; стаючи на коліна.

Всі мовчки наслідували його приклад. В страшній підземній норі вони відчули коло себе присутність ангела-охорон-ця, який вивів їх до життя, сштда й добра.

Уляна теж розплющила очі й обвела всіх ще безтямним поглядом.

— Врятовані, Уляно, врятовані! — крикнув Кармелюк, підводячи її.

В одну мить жахлива дійсність постала перед Уляною; в першу хвилю риси обличчя її спотворилися страхом, але, побачивши над собою зоряне небо, Уляна вся спалахнула від шаленого захвату.

— Жити! Жити! — закричала вона й схопилась на ноги.

— Тільки скоріше, братове, за роботу! — похопився Кармелюк.— Дим насувається. Андрію, виймай ножа — розкопуй діру!

Отвір, який знайшли обложені, колись, мабуть, був таємним виходом з печери, проробленим, можливо, за гайдамацьких часів; тепер же він завалився і був ие більший за чималу миску, так що в нього не міг би пролізти й Ясь. Кармелюк і Андрій гаряче взялися до роботи.

Дим посилювався; копати було важко й незручно, та видимий порятунок подвоював силу й енергію Андрія й Кармелюка. Хвилин за десять отвір був настільки розширений, що в нього вільно міг пролізти хлопчик.

— Ну, Ясю, можна й лізти,— промовив Кармелюк, витираючи чоло.

Дихати знову ставало важко, але надія підтримувала й окрилювала обложених.

— Ставай мені на плечі, синку, як вилізеш, лягай на землю та дивись: чи не видно де ляхів.

— Скоріше, скоріше! — заквапила Уляна.

Андрій посадив Яся, і хлопчик шаснув у земляну трубу. Та тільки він зайняв своїм тілом отвір, у який виходив дим, як увесь дим повернув на обложених.

— Пролазь, пролазь, сину! — закричав Кармелюк.

— Не можу... ой, тяжко! — відповів хлопчик.

Грудки землі посипалися на голови тих, що зосталися.

— Тягніть його назад! — з жахом закричала Уляна.

Кармелюк спробував просунути хлопчика вперед, потягти

назад, але хлопець застряв у земляному отворі й не рухався ні сюди ні туди.

Дикий, божевільний жах охопив Уляну, жах її пербдав-ся Андрієві й Кармелюкові,— загаяння па одну хвилину загрожувало смертю.

З останнім зусиллям попхнув Андрій Яся вгору, і нараз хлопчикове тіло посунулося, шматок землі, що обвалився при цьому, добре стукнув Андрія по голові, але прохід став просторіший, Ясь був уже в лісі.

З великим полегшенням зітхнули всі присутні. Дим зразу ж посунув у звільнений отвір. Але все-таки становище обложених залишалося вельми нелегким, бо через сильний дим повітря майже не проходило в глибину.

Над отвором показалася голова Яся.

— Ми в яру, тату,—прошепотів він,— але в якомусь іншому: ляхів не видно й не чути.

— Знаю! — скрикнув Андрій.— Це яр, що поруч з нашим,— через гору, але треба поспішати: від нас до них палицею кинути.

Тепер уже діло пішло набагато скоріше. Коли проштовхували Яся, то багато землі обвалилося й отвір сам собою розширився, Ясь же його ще й зверху розкопав, так що Уляна прослизнула зовсім легко. За нею проліз Андрій; вирвавшись на повітря, він ще більше розширив отвір і кинув отаманові вірьовку.

З чималими труднощами, але й отаман вибрався нарешті з підземелля й опинився просто неба.

Всі мовчки поставали на коліна й перехрестилися.

— Тепер, панове,— сказав Кармелюк після хвилинного мовчання,— за мною всі, поповзом!

Усі рушили одне за одним по дну яру, нахиляючись так, що їхні голови майже не піднімалися вище трави.

Спершу вітрець доносив до них далекі крики ляхів; голоси їхні були якісь веселі, переможні; з того Кармелюк зрозумів, що вони ще святкують свою перемогу й не відкрили обману. Але незабаром і ті голоси затихли... Втікачів оточувала свята тиша сонного лісу.

З півгодини вони отак повзли по дну яру; нарешті Кармелюк звернув праворуч і почав заглиблюватися в лісові хащі...

Всі полегшено повирівнювали спини; тепер іти було краще... Незважаючи на те, що вони вже далеченько відійшли від згубного місця, Кармелюк звелів пильнувати якнайбільшої обережності.

Жодне слово, жоден віддих не порушували лісової тиші. Мовчки, нечутно проходили втікачі попід столітніми деревами; тільки серця їхні калатали від радості, а зорі так ласкаво мерехтіли їм крізь нахилене гілля дерев, і лісова про-* холода освіжала потомлені тіла.

Через годину такої мовчазної дороги Кармелюк вирішив нарешті стати на короткий перепочинок, бо Уляна і Ясь уже ледве переступали ногами. В Андрія знайшовся запас їжі й пляшка горілки. Змучені втікачі підкріпилися й перепочили.

— Тепер, панове,— тихо заговорив Кармелюк,— ми одій-шли від ляхів верст па сім, якщо не більше... До світанку,— він глянув на небо й, відшукавши Великого Воза, промовив упевнено,— годин чотири, достеменно. За цей час можна ще далеко відійти, а ліс їм незнайомий, Янчевський поранений, а в інших навряд чи вистачить бажання розшукувати розбійників у невідомих пущах., Але на всякий випадок ми повинні розділитися.