Глава 44

XLVIII

"Як, вирвавшись ~в таким смертельним ризиком із жахливої пастки, знову йти туди, просто в зуби ворогові, і саме в цю хвилину, коли, може, відкрито вже страшний обман?!" — пронеслось у голові Кармелюка. То було понад людські сили — вирватися з виру і втонути на самому березі!

— Пані ласкава... та бійтесь бога, чи можна ж вам туди їхати? — заговорив він, хвилюючись, своїм натуральним голосом.— Там ціла купа гайдамаків, а Кармелюк звір, диявол: він не милує нікого, ні жінок, ні дітей... Хоча й піймають

його пани, то він перекинеться вужем і таки вислизне з панських рук, а, зустрівшися з панею, всадить їй ножа в спину або...

— Брешеш, хлопе! — гнівно перебила Кармелюка Розалія й, блиснувши очима, додала гордо: — Я Кармелюка не боюся! Веди! Не примушуй мейе двічі давати наказ.

Кармелюк узяв коня за повід... Він навіть не усвідомлював того, що робить... Тікати було неможливо... Коли б стайничі навіть не вцілили в нього, то пострілами привернули б увагу інших, і тоді ризик упав би не тільки на нього, а й на його товаришів, які, напевне, ще не встигли заглибитися в ліс... Машинально він повів коня, маючи якусь невиразну надію, що в лісі йому пощастить одкараскатись од красуні. На щастя, пройшовши з конем кілька ступнів по узліссю, Кармелюк наткнувся на широку стежку, він на неї зараз же і звернув. Як тільки вони заглибилися в ліс ступнів на двісті,— до їхнього слуху виразно долинули гучні крики багатьох голосів...

— Що це? — спитала Розалія і трошки поблідла.

— А зв’язують розбійника,— квапливо відповів Кармелюк; йому нараз майнула надзвичайно смілива думка.— Тепер пані може їхати безпечно... Та й взагалі такій красуні боятися Кармелюка нема чого,— додав він задушевно,— та й сам Кармелюк ніколи не забуває жіночої ласки...— І, не давши красуні опам’ятатися, .Кармелюк пустив повід і тихо крикнув: "Гайда!"

Кінь понісся вскач.

Стайничі, які їхали на відстані, не чули розмови пані з мужиком, але побачивши, що вона пустила коня вскач, помчали за нею теж.

Кармелюк спинився збоку, пропустив повз себе вершників і тільки вони зникли в лісовій гущавині, пустився щодуху до Гайдамацького лісу.

Розалія якось не звернула уваги на останню фразу мужика. "Невже піймали, невже в’яжуть?" — зароїлося їй у голові, і жаль не жаль, а якесь близьке до нього почуття защеміло в серці красуні.

Вона підскакала до болота саме тої хвилини, коли Янчевський, зіскочивши з коня, кричав Рудковському:

— Як? Пан обложив уже годину тому шельму й досі не бере його?.. Та він же міг сто тисяч разів утекти, прорватися...

Рудковський уже вибрався з болота й стояв на купині проти печери. Штани йому були високо закасані, тодкі ноги, сорочку і все тіло вкривало липуче багно... Шапку він загубив десь, і збитий у ковтуни чуб стирчав якось незугарно над головою. Вигляд його взагалі був комічний і зовсім не відповідав войовничому виразові обличчя й грізно піднесеній рушниці.

— Він ие міг прорватися,— зарозуміло відповів . Рудковський,— на дорозі стояв я із жменькою сміливців...

— Котрі боялися й підступити до шельми! — злобно перебив Демосфен.

— Не боялись, а сміливо ждали підкріплення! — спалахнув Рудковський і нараз помітив Розалію, яка підскакала до берега. Обличчя його з червоного стало буряковим.— А тепер справимось і самі,— викрикнув він навмисне голосно й, переборюючи свій страх, кинувся просто через болото до печери.

— Ні, нехай пай спочине ще в очереті! — гукнув Янчевський і теж кинувся до входу печери.

За ними рушили цілим натовпом нагоничі, челядь і пани... Демосфен і Рудковський прибігли майже одночасно й разом учепилися: Рудковський у чобіт, а Демосфен у венгерку нібито Кармелюка. Суперники рвонули з усієї сили й мало не попадали навзнак.

— Шельмівство! — закричав Демосфен, підіймаючи вгору скручену жужмом венгерку.

Від струсу приставлені до кущів рушниці попадали па землю. Нагоничі вдерлися до печери.

— Там нема нікого! Обман! — закричали кругом десятки голосів.

Рудковський як стояв, так і застиг з чобот.ои у руках.

— Хлопчисько, ти погубив усю справу, ти випустив злочинця з наших рук! — накинувся на Рудковського оскаженілий від злості Янчевський.—Як ти смів устрявати в моє діло?!

— Пане! Єстем гоноровий шляхтич!.. Нас привів сюди хлопець,— ледве пробурмотів Рудковський.

— А справді! Де ж хлопчисько? Тягни йрго, сюди! — закричали кругом усі.

Нагоничі кинулись у всі боки. Хлопця не було.

— Шукайте, шукайте! Він обдурив вас і буде чекати, поки ви його піймаєте! — нетямився Демосфен, ошаленіло тупаючи ногами.— Він тепер сміється з дурнів, котрих зумів ошукати ось цією свиткою!

Янчевський пожбурив венгерку Кармелюка об землю. Від сильного вдару венгерка розгорнулася, і ще на більший подив юрби з неї вивалилися: вишита жіноча сорочка, спідниця, фартух, керсетка, намисто й одрубані Улянині коси...

Жінка! — скрикнула Розалія.— Жінка ошукала всіх!— І, задихаючись од сміху, вона впала на луку сідла.

Днів через три Кармелюк з Уляною, Андрієм і Михайлом щасливо повернулися до свого старого гнізда. Дмитро з рештою людей давно вже з тривогою чекав отамана, бо й до лісової корчми дійшли чутки про папську облаву. Коли ж вони побачили Кармелюка й почули з його уст розповідь про незвичайне врятування, то захватові їхньому ие було краю.

Цей новий доказ виняткової кмітливості й одваги отамана підніс ще вище авторитет його в очах і без того сліпо відданої ватаги, а Уляна своїм подвигом заслужила про-звисько — отаманша.

Спочивши день після пережитих хвилювань, Кармелюк приступив до поділу здобичі. Всі цінні речі, забрані в сади

бі Янчевського, були вже складені в погребах корчми, а провізія — в лісових ямах та імпровізованих засіках.

Поділивши рівно і гроші, й речі між усіма членами ватаги, Кармелюк звелів Андрієві одвезти половину всієї суми грошей селянам Янчевського і роздати їх. Це Кармслтокове розпорядження обурило й здивувало Уляпу.