Глава 42

XLV1

— В чім річ? Чого так кричить цей хлопець?

Уляна розплющила очгй побачила молоду, гарну пані.

— Та це хлопчиська піймали: з лісу ніс хмиз,— відповів Розалії Рудковський.

— Але чого ж він так кричить і ридає?

— Звелів, йому всипати двадцять лов, * так він ніжиться й боїться... Нічого! Потерпить трохи, а шкура нова виросте!

— Це перший прояв шляхетської хоробрості? Знущатися з хлопчика? — з презирливою посмішкою зауважила Розалія.— Ні, я не дозволю бити хлопчика, він такий нещасний і гарнесенький... Та й провина його невелика: в’язка хмизу! Пху!!

— Але "якщо дозволити хлопам брати хмиз — вони розбестяться! — виправдувався присоромлений шляхтич.

— Який скнара! — знизала плечима Розалія.— Пан ліпше м"же скористатися з нього: розпитати хлопчика про розбійників. Якщо він збирав хмиз, то, можливо, бачив їх де-небудь.

— Вельможна пані поєднує в собі два образи — і Кіпріди, і Паллади! — захоплено промовив Рудковський, який проклинав у цю хвилину свою необачність і горів бажанням загладити невигідне враження і чимсь відзначитись.

Уже при першій появі пані маршалкової гайдуки зупинилися, вважаючи за непристойне шмагати в присутності вельможної пані. Не тямлячи себе від радості, прислухалася Уляна до діалога красуні в Рудковським; вона боялася вірити несподіваному порятунку, але її надія виправдалася.

— Назад! Пустіть його! — крикнув Рудковський гайдукам.— Ей ти, блазню, йди сюди та подякуй вельможній пані, що врятувала тебе від заслуженої кари! — підкликав Рудковський хлопчика, махнувши рукою.

— Хай вас бог благословить, ясновельможніа пані! — від душі скрикнула Уляна, і обличчя її зашарілося густим рум’янцем.

— Еге ж, справді, хлопець хоч куди! — мовила Розалія до Рудковського.— Випрошу собі за козачка. Але нехай же пан розпитає його.

— О, ма ся розуміць! — поважно відповів Рудковський і дав хлопцеві знак наблизитися.— Слухай, ти,— заговорив він грізно,— ясновельможна пані врятувала тебе від кари, та цього мало; якщо ти надумаєш збрехати мені або обманити мене хоч на півслові, то я без усякого жалю повішу тебе на першій гілляці; якщо ж казатимеш правду, то не тільки дозволю тобі забрати з собою цю в’язку хмизу, але ще й дам тобі нагороду.

— Ой паночку... Все, як на сповіді... все, що тільки пан хоче! — відповіла Уляна, передчуваючи щасливе завершення справи і докладаючи всіх зусиль, щоб приховати свою радість.

— Отже, відповідай, по-перше, чи далеко ти заходив у глушину лісу?

— Туди, в саму гущавину... до болота...

*— А вдйшов звідки?

— З того боку... Набрав хмизу та й хотів назад... вибіг уже на узлісся, аж дивлюся,— кругом пани й люди; я шусть у другий бік — там те ж саме, в третій — і не протовпишся, просто стіною стоять; гадав, тут прослизну і от попався...

— Виходить, сколесував увесь ліс?

— Ой, чисто весь ліс, паночку, ніг не чую!..

— Добре! Ну, а скажи по правді, чуєш, по правді,— грізно ще раз мовив Рудковський,—чи не зустрічав ти кого в лісі?

— Ой паночку... бачив! — Уляна зробила якпайдурніший вираз обличчя, оглянулася павкруги і промовила боязко: — Там, на болоті, дідько ворушиться.

— Що ти ще вигадуєш, дурню! — прикрикнув на хлопця Рудковський.

— їй-богу, паночку,— гаряче вела своєї Уляна,— от бодай би я своєї мами не бачив, якщо він там не сидів, та не один... Я як глянула...— затнулась і спинилась від страху Уляна.

— Що-о? — протяг Рудковський.

— Як глянула, кажу,— виправилась Уляна,— на мене та нечиста сила... то я від страху мало до землі не присів... Та згадав молитву... одійшло... Ну, я й давай ноги на плечі!

— Чекай-но, ти, дурню,— перебив Уляну Рудковський,— а бачив ти обличчя тих дяблів?

— Бачив, паночку, бачив... Одного з них ось так, з ніг до голови бачив. Я під кущем заліг, а він вийшов так із зарості, що посеред болота, став і прислухається...

— А який же він із себе? — запитали разом Рудковський і Розалія.

— Високий, куди вищий за пана; одяг на ньому дорогий і обличчя таке гарне: вуса й .чуприна русяві, а очі... от добре не роздивився,— буцім сині...

— Та це ж він! — скрикнула Розалія, й обличчя її густо

почервоніло. •

— Хто він? — перепитав Рудковський.

— Та Кармелюк же...

— Ой матінко! — сплеснула Уляна руками, вдаючи переляк.

— Хіба вельможна пані знає його? — Рудковський швидко перепитав Розалію.

— Що за питання! — різко обірвала Розалія.— Звичайно, бачила колись не раз у сусідки... і пан Янчевський так часто описував його мені,— рум’янець пані Розалії розлився до самих вух.— Але, пане,— скрикнула вона жваво, бажаючи перемінити тему розмови,— ми ж маємо в руках можливість піймати гайдамаку негайно.

— І честю присягаюся, ми нею скористаємося! — гаряче промовив Рудковський і звернувся до хлопчика: — Слухай! Ти знаєш те місце, де тобі з’явився дідько?

— Знаю, знаю.

— І можеш нас провести туди?

— Ой паночку, я вам краще розкажу, а сам... ой, страшно! — заговорила Уляна з удаваним страхом.—На них же можна тільки із страсною свічкою йти... а в пана...

— З нами тобі нічого боятися: коли дідько побачить нас, то в нього самого свічки в очах заскакають... Ось, на тобі таляр,— і Рудковський жбурнув Уляні срібну монету, котру та спритно впіймала в шапку,— доведеш — одержиш удвічі більше, а надумаєш утекти — шкуру...

— Ой, ні, ні! — вискнула Уляна...

— Прекрасно! — перебив її Рудковський і звернувся до своїх слуг: — Панове, а хто з вас піде зі мною по Кармелюка?

— Перша я! — задерикувато відповіла Розалія.

— На бога! Хіба богині краси місце серед нетрів, бо

літ?— сполошився Рудковський.—Та й мене з’їсть пан маршалок!

— А, виходить, пан боїться за себе, щоб не попасти на

сніданок до малжонка? То заради кого ж він розтринькує свій

запал?

— О, за одну усмішку пані я ладен лягти кі