Глава 41

XLV

Якусь хвилину всі стояли нерухомо, пригнічені жахливим відкриттям, і тільки владний окрик Кармелюка "Назад!" — вивів їх із заціпеніння.

Обложені кинулись услід за Кармелюком до покинутого сховища. За чверть години вони вже були там. Дід прибіг разом з ними. Тепер уже було видно всім, що він прийшов сюди не для того, щоб видати їх панам, а для того, щоб остерегти від страшної небезпеки.

— Ну, діду, прости,— промовив Кармелюк, важко переводячи подих,— не повірив я тобі зразу, навчило горе й своїх людей боятися, а от тепер і ти пропадеш з нами.

— Що там про мене! Я й так натерпівся на світі! Думай, батьку, як самому врятуватися. Янчевський не помилує...

— У! Стонадцять чортів! — скрикнув Кармелюк, блиснувши налитими кров’ю очима: — Краще самому дияволу кинуся в зуби, а йому нізащо!! Слухайте,— звернувся він до всіх,— чи хочете ви зразу віддатися ворогам у руки, чи згодні випробувати ще раз лукаву долю?

— Кому охота самому лізти під батіг! — усміхнувся дід.

— Наказуй, усе зробимо,— одривчасто відповіли Явтух і Уляпа.

"— Так слухайте ж,— промовив Кармелюк коротко й глухо,— всякого, хто попадеться в лісі, пани схоплять: вони нагнали людей, оглянуть кожне дерево... Звідціля вже не вийдеш... Щоб урятуватися, треба вибратись на узлісся.

— Так, батьку,— погодився Михайло.— Але як вибратися? Кругом нагоничі.

— Самим приєднатися до них!

— Вони ж стоять усі на узліссі; як побачать, що ми йдемо з глибини, одразу кинуться... та й упізнають.

— Переодягтися!

— В що? — перебила Уляна.— 3 нами весь панський одяг...

— Та й те, батьку,— додав старий,— коли рушили ми з панського двору в дорогу, я помітив, що на всіх не тільки хлопах, а й па командах поверх іншого одягу надіті були чорні свити й зелені пояси.

Зла усмішка скривила Кармелюкові губи.

— Добре придумав, диявол,— поспішив він,— але чекайте, чекайте! Це нам може піти й на руку. Атож! Бачите,— провадив він далі вже спокійніше,— нам треба тільки добути їхній одяг, прорвати цеп, що оточив ліс, і тоді ми на волі... Ну, я беру це на себе, і якщо ви все виконаєте, як я вам скажу,— ми окапловушимо Янчевського, чуєте,— окаплову-шимо найгіршого диявола, а вкупі з ним і всіх панів.

— Кажи, батьку, скоріше,— нетерпляче попросили слухачі.

— Я одягнуся старим селянином,— дід дасть мені шапку й свитку,— візьму в’язку дров на плечі й піду на узлісся...

— Святий боже! Просто катам у руки! — скрикнула Уляна.

— Ми й так у їхніх руках,— холодно спинив її Кармелюк.— Я піду до степу... Янчевський стереже, мабуть, на найнебезпечніпіому місці — на просіці... Дасть бог, не впізнають...

— Як не впізнають? — гаряче заперечила Уляна.— Ти стільки разів їх дурив, що вони в кожному справжньому дідові, та й не тільки дідові, а й бабі тепер підозріватимуть Кармелюка...

— Воно так,—чухав потилицю отаман.—Я останнього разу був у них дідом, ну а все ж таки треба зважитись, інакше — скрут.

— Якщо ризикувати треба й панів дурити, то підеш до

них не ти, а я! — сміливо скрикнула Уляна. :

— Ти? Що тобі на думку спало?

Кармелюк видививсь на неї.

— Тебе зараз же схоплять, як мою спільницю. Янчевський же бачив, що його дворецького вбила жінка, котра зі мною поруч ішла.

— Так, бачив; там була жінка, а тут піде хлопець! Вислухай мене, отамане, часу мало... від цього залежить усе. Пани знають, що ти можеш перекинутися й дідом, і ксьондзом, і магнатом; але щоб ти міг перекинутися в малого хлопця — цьому не повірить ніхто. Коли я одрубаю свої коси й надіну штани та свитку, побачиш,— здаватимусь малим хлопчиком, і ніхто по запідозрить, щоб таке сопля могло бути у ватазі Кармелюка.

— Молодиця каже правду,— зауважив старий,— так буде певніше.

— їй-богу! — докинув і Явтух.

— Ні! — заперечив Кармелюк.— Не буде того; там кожної хвилини небезпека... Смерть... Вона не зуміє викрутитись... проговориться... Я не пущу тебе.

— Іване! — суворо перебила його Уляна.— Пам’ятаєш нашу умову: з тобою і в вогонь і в воду! Не стримуй же мене: я не з полохливих... Невже ти думаєш, що коли вопи піймають тебе, то помилують мене? Однаково,— всіх, а особливо мене, ждуть катування й смерть, роби ж так, як певніше й краще. А за мене не бійся. Я справлюся! Заманю... От побачиш!

— Та подумай ще, пане отамане, й те, що в цьому й для неї самої єдина можливість урятуватися від пекла,— то не борони ж! — порадив дід.

Після недовгої суперечки Кармелюк мусив погодитися.

Коли Уляна відійшла в гущину й потім вернулася в дідовому одязі, всі мимоволі ахнули; так вона помолоділа, зменшилася ростом. Тепер їй не можна було дати на вигляд більше тринадцяти років. Широка свитка, підперезана поясом, і брудні, порвані штани, закочені до колін, маленькі, засмаглі ноги — всё це надавало їй вигляду бідного хлопчика в батьківськім одязі.

— От тільки коси; рубай скоріш, Іване,— стріпнула вона головою, і по плечах її розсипалися чорні, як смола, хвилясті й довгі пасма.

— Поклади голову на пеньок! — скомандував Кармелюк.

Уляна нахилила голову й зібрала всі коси в густий

жмут; Кармелюк махнув кинджалом, і вмить довгі коси відокремилися від Уляниної голови. Вона схопилася на ноги й труснула головою; чорні кучері безладно розсипалися круг

її обличчя; тепер вона ще дужче скидалася на ......юго

шибеника.

— Ну, все,— промовила вона, насунувши на лоб порвану дідову шапку.— Прощайте.

—* Чекай-но,— на хвилину спинив її Кармелюк, міцно притиснувши до грудей, і промовив одривчасто: — Пам’ятай і стережись!

— Не бійся. Якщо вивернусь, то й себе і вас урятую, а якщо ускочу, то живою в руки не дамся!

— Орлице моя! — знову обняв її отаман.— Слухай же уважно, як і чим їх одурити; ми без тебе теж їм приготуємо пастку й добудемо одяг нагоничів.— І він почав квапливо й тихо викладати їй свій план, а потім вакінчив: — Коли пощастить, то зразу ж біжи в Гайдамацький ліс, а наш знак — крик пугача.