Глава 40

XLIV

— Нечуване лиходійство! Треба вжити найенергійніших заходів! Це бунт! Гайдамаччина! Повідомити до Кам’янця, щоб сюди вирушило все військо! — почулися вигуки з усіх боків.

— Ні, панове,— спинив усіх маршалок,— перш за все ми повинні знайти неприступні захистки для своїх родин і майна, бо ніхто з нас не гарантований навіть на один день від нападу того лиходія.

Слова пана маршалка зустріли схвальним шепотом; але в цей час Демосфен просткг свою руку й промовив поважно:

— Панове, прошу слова! .

Всі миттю замовкли.

— Панове,—заговорив він, підводячись у кріслі,— перш за все прошу вас бути дуже обережними, щоб те, про що я хочу вам сказати зараз, не стало відоме нашим хлопам, гадам потаємним, готовим видати нас щохвилини тому виродкові й грабіжникові. Отже, ласкаве панство, прошу вас, станьте на деякому віддаленні, ніби прогулюючись собі в саду і в покоях, щоб устерегти нас від наших шпигунів.

Коли розпорядження Демосфена було виконане, він підвівся з крісла й заговорив, понизивши голос:

— Панове! Я звертаюся до вашого шляхетського гонору й старопольської мужності. Саме провидіння, яке зібрало нас тут у такому числі, дає нам можливість негайно піймати злочинця. Він тут, він уже в наших руках. Треба тільки оточити його, зв’язати й розправитися своїм власним шляхетським судом!

І Демосфен розповів усім слухачам своїм про Кармелю-кове розпорядження, яке він чув з каміна,

— Отже, панове,— закінчив Демосфен,— розбійник з двома своїми достойними сподвижниками сидить у Кругляку, котрий прилягає до Гайдамацького лісу... Нам треба оточити Кругляк, влаштувати облаву — і звір у наших руках. Пайове! Юнаки польські! Невже ви відмовитесь узяти участь у цій почесній облаві?!

Слова Демосфена були вкриті захопленими вигуками не тільки молоді, а й поважного панства. Траплялася справді надзвичайно сприятлива нагода піймати без будь-якої небезпеки страшного злочинця. Треба було зібрати не менше ше-стисот-семисот селян, але за підрахунком виявилося, що, не звертаючись по допомогу до дальших сусідів, ті гості, які зібралися тут, могли виставити потрібну кількість хлопів, не враховуючи дворової челяді і надвірних команд, котрі мали становити кавалерію. Для того ж, щоб хлопи цілком упевнилися в тому, що латі паяться облава н а міра, Пігловський запропонував захопити з собою й зграї собак. Вирішено було негайно розіслати молодих шляхтичів по економіях усіх околишніх поміщиків, більшість із яких були принаявні, з наказом зібратися всій челяді і всім селянам, і під проводом шляхтичів рухатися вночі, пильнуючи всіляко обережності, до Кругляка.

— Для того ж, щоб бестії не встигли за допомогою якогось диявольського обману вирватися з лісу,— закінчив Демосфен, понижуючи голос,— то звеліти всім селянам, а також челяді й командам одягнути свитки й попідперізуватися зеленими поясами. Але цур! Це розпорядження, панове, треба тримати в щонайглибшому секреті й дати наказ тільки тоді, коли хлопи зберуться на. дворищі, Ми маємо справу з ворогом злісним і хитрим, немов справдешній диявол, і, що ще важливіше, котрий має в особі кожного підлого нашого хлопа найвірнішого слугу. Що ж до нас, то, щоб уникнути нового обману, треба й нам мати якісь знаки, відомі тільки нам, і я гадаю, що наші чарівні дами знайдуть можливість прикрасити нас одноколірними кокардами.

Думка Демосфена зустріла загальне схвалення. Розалія, а за нею й Агата заявили категорично, що й вони мають намір узяти участь в облаві. Маршалок почав був противитися цьому бажанню, але потім, зміркувавши, що принаймні безпечніше бути вкупі з усім товариством, аніж самому собі з дружиною,— погодився, зауваживши, однак, що в усякому разі дами зостануться з ним у кареті і вийдуть з неї тільки тоді, коли звір буде вже зацькований...

Не гаючи й хвилини, всі зразу ж узялися до діла, й, завдяки завбачливості Демосфена, ніхто з челяді марщалка не здогадався, що панство затіяло полювання не на вовків ї кабанів, а на людей.

Цілу ніч ніхто з панів не лягав спати. Ще ранній світанок ледь торкнув холодною синявою небесне склепіння, а до Кругляка потяглися, зберігаючи всіляку обережність, темні, хиткі ряди селян, озброєних дрючками, вилами, сокирами, списами й навіть рушницями. Попереду, як і за ними, виступали верхи, під проводом пгшін, дворова челядь і надвірні команди.

Нечутно, тихо поповзли з усіх боків до лісу, наче комашня, темпі озброєні юрби, оточуючи його кругом щільним, суцільним кільцем.

Тим часом Кармелюк, не передбачаючи ніякої небезпеки, спокійно спочивав з Михайлом у глибоких заростях Кругляка. Ліс цей справді був найкращим місцем для схованки небагатьох людей, а разом з тим і найзручнішою місцевістю для облави. Густий, зарослий, він стояв збоку від проїжджої дороги й заповнював собою досить велику круглу улоговину, верстов зо дві в діаметрі; саме дно її вкривала глибока болотяна трясовина. Пробиратися по цій трясовині, що поросла подекуди очеретом і кущами, а подекуди переходила в зовсім рідку драговину, вкриту купинами, могла тільки людина, яка добре знає місцевість; але таких було небагато, бо ліс був надзвичайно дикий і мав погану славу. Зате диких кабанів тут було багато; тёпер же в їхній оселі засів Кармелюк.

Місце, в якому він сховався, було в самому центрі болота; тут у болото врізувалася вузенька, але довга смужка твердої землі, що закінчувалася невеличким острівцем, який заріс з усіх боків верболозом, очеретом, вербами і скидався своєю формою на велике гніздо. В отому гнізді й сховалися Кармелюк, Явтух, Уляна й Михайло. Було в лісі ще й інше сховище в горішньому кінці болота під великим навислим каменем, який утворював собою щось схоже на захищену з трьох боків печеру. Та острів, на якому спинився Кармелюк* був безпечніший,— у весінню пору до нього зовсім годі було й добутися, тепер же дійти до нього можна було тільки по зарослому очеретом перешийку.

На полі вже почало світати, а в глибині лісової гущі було ще зовсім темно, і тільки верховіття дерев викарбовувалось різкіше на тлі ледь-ледь посвітлілого неба. Кармелюк і Михайло спали, а невтомна Уляна разом з Явтухом стояли в різних місдях перешийка на варті й прислухалися до дрімливої тиші лісу. Ще з півночі змінив Михайла Явтух, але втома не давала себе відчувати козакові. Остання його необачність, внаслідок якої Янчевський вислизнув з їхніх рук, не давала йому спокою й гризла безплідною злістю його серце. Нараз чуйне вухо його вловило якийсь ледве чутний приглушений тріск. Явтух швидко оглянувся в тому напрямку й завмер, уп’явшись поглядом у поріділу темряву.