Глава 37

XLI

Всі попідводили голови, обернувши їх до дверей; пан суддя і його дружина підвелися з місця; Янчевський устав також привітати свого дорогого приятеля... і ось з’явився в дверях Хойнацький, але не сам, а два пахолки вели його попід руки.

— Боже І Що з паном! — простяг руки суддя.

— Пан хворий? — співчутливо проспівала пані Агата.

— Що з тобою, Віценте? Ти сам на себе не схожий! — стурбувався Демосфен.

Справді, жалюгідна постать пана Хойнацького могла викликати не тільки співчуття, але й сміх: одяг на ньому був порваний, увесь у багні; сам він був блідий як полотно; великі краплі поту, змішані з дорожньою курявою, брудними патьоками посмугували його подряпане обличчя; скуйовджений чуб безладними патлами поприлипав до скронь, а на потилиці стирчав догори; напівбожевільний погляд пана був нерухомий; спина його здавалася зламаною; ноги й руки тремтіли... Було очевидно, що коли б пахолки випустили пана з рук, то він би простягся колодою...

Закиданий запитаннями, Хойнацький мовчав, важко переводив дихання й дивився тупим, зляканим поглядом...

— Та що з тобою, друже? — підійшов ближче Янчевський і торкнув його за плече.

— Кармелюк! — промовив, нарешті, із стогоном ХойнацБ* кий.

— Кармелюк?! — пролунав дружний крик у залі, і всі, немов від електричного удару, посхоплювалися із своїх місць і оточили нещасного гостя.

— Тебе зустрів, пограбував.... покалічив, може? — стурбувався Демосфен.

— Матко найсвєнтша, спаси нас! — вискнули дами.

— Дайте панові вина, він лодво на ногах тримається,— сказав суддя.

Пані Агата кинулася розпорядитися.

— Ти не поранений? Не покалічений? — допитувався Демосфен.

Хойнацький заперечливо похитав головою, але не міг вимовити й слова. Його посадили, дали йому склянку холодної води, а потім добру чарку араку. Вино благотворно вплинуло на пана. На блідому обличчі його появився рум’янець, в очах засвітилося пожвавлення... Нарешті він оговтався й промовив уже спокійніше:

— Я голодний.

— Так милості просимо, дороге панство, до їдальні! — зрадівши, запросила господиня всіх.— Гостя дорогого я під руку поведу... Мені наш славний пан Демосфен допоможе... Ми ж з паном друзі!.. Я така рада, така рада, що панові Віцентові, тобто персонально його особі не завдав той розбійник шкоди...

— О, посмів би він тільки! — сказав уже з зарозумілою сміливістю Хойнацький.

—* Дайте йому перш за все підкріпитися,— перервав суддя,— а потім пан розкаже про свою цікаву зустріч з тим дияволом...

Гості гамірливо позаймали свої місця за столом. Перше щімливе враження від слова "Кармелюк" трохи вивітрилось і зосталося місце тільки цікавості та потребам шлунка. Всі мовчки накинулися на всілякі їжу й питво, які запропонувала щедра господиня. Хойнацького пригощала сама господиня, а роль виночерпія старанно виконував Янчебський. Вечеря проходила мовчки й квапливо, поки не заговорив пан Віцент.

— Ну, дороге панство, тепер я, завдяки гостинності чарівної господині, зовсім підправився, так, цілком... Я приїхав сюди і ледве міг стояти на ногах... але не від страху, не від переляку... Воронь боже!., а просто від голоду... Майже гри дні не було й ріски в роті...

— Але пан бачив, справді бачив Кармелюка? — спитав тривожно суддя.

Від тої хвилини, коли приїхав Хойнацький, суддю не залишав неспокій, а, навпаки, все зростав і зростав.

— Як пана суддю бачу!

— Який же він? Який? — тіпалася від нетерпіння й цікавості Агата.

— Величезний... велетень... очі горять... голос... Ніж... Одне слово... а втім, вигляд має шляхтича... пристойний. Ну, зі мною повівся не тільки люб’язно... а навіть, можна сказати, з цілковитою пошаною. Слово гонору... Звичайно, мій вигляд вселяє...

— Так що пан його міг прийняти й за графаі? — протягла Агата, потай кинувши па Демосфена багатозначний погляд.

— За графа?! Пшої гратам, пані кохана... вї-ючі важко розібрати... Хоч як же? Хлоп — і за графа?..

— Та розкажіть, пане, краще спочатку! — обізвалися дві дами.

— Атож, і докладніше,— сказав Янчевський.

— Не пропускай нічого,— додав суддя.— Як? Де й що? Треба достеменно знати, чи це справжній Кармелюк?

— Справжній!.. Кармелюк, я ж зразу впізнав його! — заговорив, затинаючись від хвилювання, яке його знову охопило, пан Хойнацький.— Та від самого погляду його...

— Промочи ще горлянку... ось хоч медом,— порадив Демосфен,— та пригадуй усе спокійно... Тепер ти серед друзів, у цілковитій безпеці.

— Авжеж, звичайно, звичайно,— сьорбнув той з підсунутого йому келиха,— а мені що? Ого-го! Я йому так одрізав — поблід навіть, бестія... Та шкода, що я був сам.

— Це надзвичайно важливо,— перервав суддя.

— І близько від нас? — сполошився городничий.

— По порядку все... все! А то тільки псуєте інтерес! — примхливо промовила суддиха, ударивши об тарілку ножем.

— Пшепрашам, пані кохана! Ось як було,— почав Хойнацький, проковтнувши добру половину келиха меду.—їду я до Пігловського... звичайно, на твій хутір...

— І не заїжджаю, звичайно, до приятеля, за вродженим свинством,— докинув тим же тоном Янчевський.

— І не заїжджаю до приятеля з делікатності,— підкреслив Хойнацький,—бо вже було пізно — це раз, і через те, що в корчмі мені сказали, що приятель виїхав з дому — це два. Ну, так от, не заїжджаю і в корчмі на ніч не зупиняюся, хоч мене й жид, і мої пахолки трохи лякали Кармёлю-ком, але мені треба було екстрено.

Навітб екстрено? —* посміхнувся Янчевський.

— Ні, таки справді,— зніяковів Хойнацький.

— Та не заважайте, пане презус,— нетерпляче мовила Агата,— а то позабуває, згадавши екстреність...

— Ні, пані, екстреність не втече,— хихикнув оповідач

і провадив діловим тоном: — Так от, незважаючи на упро-діуванни, я крикнув: "Плювати мені па Кармелюка!" —

і покотив до Тутового лісу... Ніч тепла... місяць світить... котить мій четверик... Я дрімаю в колясці... Переправились ми без пригод, через болото... вибрались на гірку й покотили лісом... І от там, у лісі, є теж крутий узвіз у яр, а в яру місточок.