Глава 34

XXXVIII

Хвилин через дві увійшов до кабінету літинського судді згорблений дід; він спирався на палицю, бо ноги його тремтіли від кволості; довга сива борода обрамляла бліде симпатичне обличчя, яке одразу ж викликало довір’я.

Суддя квапливо підвівся з свого крісла і з особливою гречністю простяг обидві руки своєму гостеві; той відрекомендувався поміщиком Волинської губернії, дідичем Руднівського Джерела, паном Кшижановським. Посадивши гостя в своє вольтерівське крісло, суддя запропонував йому люльку.

— Я весь до панських послуг,— промовив він, підсідаючи

ближче до свого одвідувача, який із зусиллям розкурював люльку.

— Вельми вдячний шановному панові й тисячу разів прошу пробачити за турботу, якої я мав сміливість завдати його-мосці,— заговорив вишуканою польською мовою гість.— Справа ось у чому: я давно хотів придбати маєнток на благословенному Поділлі... Але то була мрія. Не маючи в тутешньому краї знайомих, я не знав, до кого звернутися, а купувати кота в мішку, та ще з зав’язаними очима, вважав за неслушне... Але мене виручив, нарешті, із скрути мій добрий знайомий, навіть добрий приятель граф Ржевуський; він дав листа до тутешнього дідича, пана Хойнацького, що у Вівсяниках, а цей зачарував мене своєю ласкою... Він мав стільки нещасть... Той звір Кармелюк, той виплодок пекла, пограбував його... убив дружину, небесного ангела, котрого пан не може забути...

— Щодо вбивства пані Доротеї,— нахмурив брови суд

дя,— то це справа —темна..; передана земним судом єдиному суду бога, а щодо Кармелюка, то вельмояший пан справедливо висловився, що то — виплодок пекла... І той виплодок пекла знову на волі й знову нам даруватиме криваві презенти. ■ gt;

— Єзус-Марія! — сплеснув руками, затремтівши від страху, дід.— Мене головним чином тримали дома страхіття, які панували в нашому краї... Я вибрав, нарешті, спокійний час... і наразився якраз!..

— Так, на жаль, не можу я пана втішити... Нас ось попереджають, щоб ми бестію піймали... Але, тисяча перу-нів! Розпусти всіх чортів, то й вони того диявола не піймають: то стоголова гідра!

— Матка найсвєнтша! — захрестився старий і з таким жахом почав озиратися, на всі боки, немовби тут, у цій кімнаті, був схований розбійник.—Ні, бог з ними! Скоріше до себе! Закінчити все, і додому!

— Я б теж радив,—* сколихнувся суддя й витер шовковою хусткою рясний піт, що виступив на його лисині.

— Так от до діла,—заквапився волинський; пан.— Я був

надумав придбати Хойнаці... Вони мені спершу сподобалися, ну, почав торгувати й напевне погодився б у ціні, але там мало води, а я звик до неї..; Між іншим, поки точилися переговори, панові Хойнацькому стали потрібні гроші, і я позичив йому невелику суму, як несподівано прилетіла естафета з дому, треба їхати, а в пана Хойнацького не знайшлося грошей, і він дав мені, замість них, панський вексель на десять тисяч злотих... г

Мій?! — суддя навіть підскочив у кріслі.— Ах, він... і це зветься по-шляхетському! Давав мені на два, на три роки... І нараз до року плати! Та дозвольте... Який вексель? Дворяни не мають права...

Гість остовпів: ~

— Та як же? Пай казав... Ось...— вийняв він аркуш з гербом,— і написано: "По пред’явленню".

— Знаю, знаю... Але далі стоїть "сієї розписки"... Отже, це навіть не позичковий лист, а проста розписка... Але справа не в тому: звичайно, і по ній я плачу, але тільки, на слово гонору, була умова віддати через три роки...

— Але й пан Хойнацький поставлений у безвихідне ета-новище... Він запевняв, що в пана судді завжди знайдеться така дрібничкова сума.

— Даремно, даремно... Чим рахувати в чужих кишенях, дивився б краще за своєю та" пильніше беріг би її від хамки... Еге ж, поганий у нього характер... Я й не гадав... Він у руках покоївки, і оте злочинство — темне, темне діло!

"Ого! — подумав Кармелюк (звичайно, це був не хто інший, як він сам).—Не хоче суддя віддавати гроші, і за це перепаде моєму ворогові по саме годі".

— Пробачте, шановний пане,— казав він далі голосно,— але мені вкрай потрібні гроші... Я мушу, не гаячись, мчати на Волинь... та й, правду кажучи, мені до панських стосунків немає діла...

— Так... так...— і суддя, нахилившись над столом, заходився барабанити по ньому пальцями...— але в мене грошей немає!

— Як немає?— злякався старий.—Розписка ж по пред’явленню: пан зобов’язаний платити...

— По-перше, на нема й суду нема,— заговорив сухим

тоном суддя,— по-друге, строк виплати по сій розписці — справа спірна й забарна, а по-третє, сама виплата може відбутися у вельми далекий час. .

— На бога, пане, я того нічого не знаю в російських законах; дав гроші "на малий час", на слово гонору — і що щ тепер? Мушу їх викинути, чи що? Мені чекати не можна... Доведеться звернутися до жида: і пан Хойнацький, і пан суддя — певні платники.

— Але жид з пана здере карбованець' за карбованець...

— Ну, це занадто, пане.", але, звичайно, доведеться йому дещо скинути...

Суддя задумався: жид скористається нагодою, та йому від того буде не легше. Несподіваний і непередбачений платіж обурив його страшенно, і він гадав однією різкою відмовою одразу відкараскатися від непроханого кредитора; але можлива перездача векселя жидові збентежила суддю й надвела на іншу думку: чи не можна самому скористатися знижкою й заробити чималі гроші?

А скільки пан скинув би? — спитав він після роздуму*

Та для скорішого виїзду я ладен би втратити тисячу злотих.

— Хе-хе! За такою дрібничкою не поженеться ні один жид...

Ну, дві тисячі... Звичайно, не більше...

Навряд,— похитав суддя головою.

— То я назад поїду до Хойнацького й зажадаю сатисфакції, якщо віп шляхетського слова додержувати не вміє.

— Не хвилюйтеся, шановний пане,— заговорив лагідним голосом суддя, притримавши рукою гостя, що був підвівся.— Хойнацький теж пе винен: в нього, бідолахи, тепер сухо, як в Аравійській пустелі... Він хотів, мабуть, землею розрахуватися, а пан роздумав,— ну от... Я панові одверто скажу, що в мене в цей момент немає теж пеньонзів, а то б я шановному гостеві моєму з великою радістю... Хіба ось що? Еге ж, це цілком слушно; пан тут не має знайомих, а жиди з незнайомим... ой-ой-ой!