Глава 33

XXXVI т

— Спускайте верх!! — закричав Кармелюк не своїм голосом.

Верх з гуркотом опустився, і перед розбійниками постала жалюгідна, миршава постать з лисою головою, гострим червоним носом і тремтячими від жаху щелепами. Постать трусилася навпочіпки на сидінні екіпажа, притискаючись' з такою силою до його спинки, ніби хотіла пройти крізь неї.

— Хойнацький! — скрикнув в одчаї Кармелюк.

— Я... я... літосці! Милосердя! Я ніц... нігди...— бурмотів Хойнацький, та Кармелюк не дослухав його.

— Шахрайство! Ошукав, проклятий жид! — заричав він.

— Ні, батьку, не ошукав,— перебив його Андрій,— а значить, диявол поїхав іншою дорогою!

— Але наші коні,— втрутився в розмову Онисько,— це ж наші коні!..

— Ага! Коні Янчевського? — з гарячковою швидкістю заговорив Кармелюк, хапаючи Хойнацького за руку.— Де ти взяв ці коні?

— Купив, як бога кохам!

— Брешеш! — крикнув громовим голосом Кармелюк,— Навмисне підладнав усе, щоб урятувати свого приятеля! Ну, гаразд, тепер і заплатиш за нього своєю шкурою!

— Милосердя, вельможний пане, милосердя! — зарепетував Хойнацький і плюхнувся на дно коляски на коліна, але тому що коляска висіла, перехилившись з мосту, то Хойнацький зсковзнув униз і полетів би в болото, якби його не схопила за комір залізна рука Кармелюка. Як ошпарене курча, мелькнув Хойнацький у повітрі худими ніжками й опустився на міст.

— Ні, не втечеш! — накинувся на нього Кармелюк.— Захотів рятувати свого преславного Демосфена, то розплачуйся тепер сам! Гей, хлопці! Лози сюди... вогню!...

— Вельможний пане, помилуй! Змилосердься! — забелькотів Хойнацький, плазуючи в ногах і намагаючись піймати полу Кармелюка.— Я помру, я не витримаю... в мене й так ледве‘держиться дух... Що я тобі коли зробив? Чим досадив? А через твою ясну милість немає мені життя на світі!

— Через мене немає тобі життя на світі?

— А так, так, проте пана!..— казав Хойнацький.— Хоч згадай і сам: хіба я хотів купувати твою милість? Боронь, боже! Мене навіть у піт кидало, коли я дивився на тебе... А небіжка затялася: "Куплю та куплю, гарний хлоп, розумний. хлоп!" Скільки разів я благав її: "Ой любуню, годі... на біса нам той хлоп здався, ліпше п?ять дурних хлопів, аніж їден розумний?" Ой, як бога кохам — правда! А вона своє та своє! А колй ти, вельможний пане, став служити в нас... у покоях,— поправився він швидко,— хіба я тобі хліба шкодував, хіба я не був добрим господарем? Якщо й вичитував, то не з своєї волі; напосядеться було небіжка,— і скажу, а самого лихоманка так і тіпає, як гляну на твої руки. Та й у москалі тебе дружина віддала, а не я: адже весі" маєток був її... а проти такої дружини що я міг? Єзус-Марія! Та я й спати перестав, як оселився ти в нас у домі..о Ой, хіба я собі того лиха хотів? Та мені ліпше бачити холеру в своїх покоях, аніж твою вельможну милість!..

Жалісливе белькотання Хойнацького і його неймовірно-комічна постать трохи вгамувала бурю в душі Кармелю-ковій, йому згадувалися дні, проведені у Вівсяниках, жалюгідний образ пана Хойнацького, котрий тіпався при одному тільки слові своєї жахливої дружини, і злість у його серці поступилася місцем гіере/д; грайливим настроєм.

— Хіба б я не заплатив вельможному панству за те, що воно вволило даремно потрудити себе? Але чим же я тепер заплачу? Що я маю? Я сам тепер став убогіший за хлопа... Нещастя мої пішли відтоді, як вельможний пан мав честь вступити лакеєм у мою господу... Сконала-небіжка! — Хойнацький глибоко зітхнув і, знявши очі до неба, додав примирливим тоном: — Ну, на це я не ремствую... Не йду проти божої волі, і якщо її непорочна душа знадобилася панові богові, то що ж я, бідний чоловік, можу? Тільки стати перед божим провидінням на коліна, тим більше, що по духівниці небіжка Доротея все мені залишила. Але гірше лихо сталося потім,— фізіономія Хойнацького жалісливо скривилася,— налетіли на мене судді, асесори, комісари, обдерли до нитки... Почали запевняти, що я сам убив свою небіжку заради спадщини... я змушений був віддати все, що було, аби тільки уникнути кари...

— Оце так штука! — розреготався Кармелюк, а за ним і всі розбійники.

— Вельможному панству смішно,— провадив Хойнацький, витираючи рукавом очі,— а мені-то як... Через оце все втратив яі пеньонзи, і вшистко... ось навіть і ці коні... Я ж не заплатив за них, сором сказати — напрокат узяв у пана Янчевського, щоб мати змогу їздити, як то подобае благородному шляхтичеві...

— Гай, гай! — усміхнувся Кармелюк.— Ну, жаль мені тебе, пане господарю. Нехай так і буде, цього разу прощаю. Не треба лози! Правду кажуть: шкурка за чиньбу не варта. Ми не комісари, обдирати не будемо, а тільки люди дорожні, і гроші нам зараз потрібні, то ти позич, що можеш, а ми потім тобі віддамо з лишком.

— Ой вельможний пане! — скрикнув і зраділий, і зляканий Хойнацький.— Хоч усі кишені повивертай — сам побачиш, що нема й шеляга... Були в мене останні десять тисяч злотих і ті позичив, ох, майже гвалтом позичив суддя лі-тинський... Дав вексель, але що мені з того паперу?.. Не можу й вимагати, боячись нагадати йому, щоб знову не почали діймати асесори та комісари.

При останніх словах Хойнацького по обличчю Кармелюка ковзнула хвацька усмішка.

— А е в тебе той вексель?

— Є, завжди з собою вожу.

— Ну й добре! Давай же його сюди, та не бійся... не бійся, кажу! Тому що ти через мене так багато збитків маєш, то треба й тобі допомогти. Гроші я одержу від судді і по-товариському як слід віддам половину тобі, а половину візьму собі .за труди, бо без моєї допомоги не бачити тобі їх, як своїх вух!

Тремтячими руками вийняв Хойнацький з кишені гаман, дістав з нього складений учетверо папірець і дав його Кармелюкові. Кармелюк швидко перечитав його.

— Одержимо! — промовив він уголос.— Тільки гляди, для цього ти повинен зробити ось що: передусім сядеш зі мною в повіз і робитимеш те, що я тобі наказуватиму. Не бійся, зла тобі ніхто не зробить.