Глава 32

XXXVI

Томливо чекаючи на Уляну, ходив Кармелюк по ущелині, то присідаючи до ватри, то знову починаючи одноманітно прогулюватись. Андрій залишався з ним, але в Кармелюка не йшло з язика слово: наполеглива вимога єврея і його обіцянка сказати якусь важливу новину, здогад Уляни, яка пішла до корчми — все це схвилювало його до краю. Та й Андрій так само, як видно, поділяв нетерпіння свого начальника.

Хоч Кармелюк прекрасно знав, що раніше, ніж через дві години, Уляна не могла повернутися з корчми, але збуджені нерви перетворювали кожну хвилину на вічність. Час ішов нестерпно довго... "Чому Уляна не йде? Чи про Янчевського звістив її єврей? А може, приніс звістку про напад, який на них готується? Хто знає?.. Але якщо про мого заклятого ворога? О!.." — казав собі Кармелюк безперестанку. І на саму тільки думку про близькість можливої помсти йому дух захоплювало; але разом з тим, прагнучи всім серцем, щоб справдився Улянин здогад, він намагався запевнити себе, що поява єврея віщує цілком протилежне. А втім, що далі, то дужче росло нетерпіння Кармелюка; кілька разів поривався він кинутися до корчми, і Андрієві коштувало чимало зусиль одвернути його від цього ризикованого кроку.

Нарешті, чуйне вухо Кармелюкове почуло шерех ходи,— хтось наближався.

За хвилину з-за кущів виринула Уляна в супроводі Они-ська.

— Ну що?.. Про Янчевського? — кинувся до неї Кармелюк, а за ним і Андрій.

— Угадав, угадав! —скрикнула Уляна, сяючи й задихаючись від швидкої ходи.

— Що ж там, що?..

— Зараз! Передихну!.. Бігла!.— промовила вона з зусиллям, тримаючись рукою за серце, що билось, як не вискочи-. ло, й сіла на колоді.

— Та що ж? Що? Одне слово? — не вгавав Кармелюк.

— Янчевський завтра ввечері виїжджає до Пігловсько-го,— урочисто випалила'Уляна.

— Що? Завтра? Хто сказав!? Як довідалася? — скрикнув, спалахнувши від радості, Кармелюк.

— Жид Йосько примчав сказати...

— Обманює? Підкупили? Як міг довідатись?

—'Правда. Він не збреше; він давно мені служить... Та

й яка йому вигода? Янчевський і йому залив сала за шкуру, а в нас він заробити може...

— Правда, господинько, правда,— підтримали Уляну Андрій і Онисько.

— Ну, почекай, кажи ж, як жид довідався? Як? Коли? — Кармелюк закидав Уляну запитаннями.

— Він приймав сьогодні в Янчевського пшеницю; клятий скупердяга додержав її до такої пори!

— Го-го! У нього гноїться пшениця, ще позаторік засипана по ямах,— не втримався Онисько.

— Ну, то ото ж,— провадила Уляна.— Коли він приймав ту пшеницю, а видавав її пан...

— Пан такий скупиц, що нікому не довірить! — докинув знову Онисько, але Кармелюк суворо перебив його:

— Ну!

— Ну от, коли Йосько приймав пшеницю,— розповідала Уляна,— прискакав до пана гонець Пігловського, доїжджачий — Йосько впізнав його,—і передав Янчевському листа; той прочитав його, велів подякувати панові й сказав, що виїде завтра ввечері.

— Куди?

— До пана ж Пігловського: гонець від нього листа привіз.

— Виходить, Пігловський запрошував його до себе?

— Не інакше; Йосько каже, що на післязавтра з’їжджаю-ться до нього пани на облаву...

— Ага, так... так... Напевно, на вовків,— швидко промовив Кармелюк.— Але чекай... На чому він поїде?

— А Йосько чув, як пан звелів фурманові на завтра повіз готувати!

— Та який? Натачанку, чи каруцу, чи берлин?

— Та чи не однаково тобі? Ми його і в обличчя впізнаємо.

— Так-то так, а все-таки,— досадливо прицмокнув Кармелюк,— та от іще, якою дорогою він поїде? Адже від Гончарів до Головчинців не один шлях.

— Шлях ие один! Звичайно, можна їхати й на Гути, й на Гниле, й па Грабовий кругляк, а тільки ми завжди їздили на Гутів ліс,— жваво заговорив Оиисько,— дарма що там верст зо дві треба болотом проплутатись,— але влітку болото пересихає,— а зате вся дорога краща й ближча: лісом перехопитися, а там уже миля — не більше.

— Правда, правда,— повеселішав Кармелюк.— Я й забув, що ти, любий друже, можеш нам це розтлумачити. Через Гутів ліс, мені б це й на думку не спало.

— А там ще в лісі є така місцинка, що ну! Гора і під горою зразу ж маленький місточок... Засісти то ніхто не вирветься.

— Дуже добре, друзі... Запрошую ж і я вас на облаву на старого вовка. Допоможіть мені піймати його, помститися за себе...

— Голови покладемо, батьку! — вигукнули разом Андрій і Онисько.

— Спасибі, спасибі, друзі, брати мої! — з почуттям промовив Кармелюк і потім додав у роздумі: — Тільки малувато вас, ось що прикро. Всіх восьмеро, а пан, мабуть, з вершниками їздить.

— Та бере душ шість, більше для шаноби,— мовив Андрій.

— Гм... душ шість, та фурман з козачком — вісім, та сам пап, а може, й ще хто — десять. Вісім на десять, виходить...

— А мене хіба ти не лічиш, отамане? — промовила Уляна, виступаючи наперед з розпашілим обличчям,— чи ти гадаєш, що я злякаюся або не зумію загородити ненависному дияволові ножа в серце?

— Уляно, невже ти так гадаєш? — здивувався Кармелюк і мимохіть замилувався задирливим, прекрасним обличчям запальної розбійниці.

— Не гадаю, а вирішила,— перебила його Уляна,— ділити з вами однакову долю, дарма що я жінка, а за тебе, отамане, горло всім перерву!

Орлиця! Отаманша наша! — вигукнув захоплено Кармелюк, притягаючи до себе Уляну.

— Слава! На погибіль ворогам! — завершили Онисько й Андрій, підкидаючи вгору шапки.

Наступного дня, що опівдні всі товариші з Кармелюком і Уляною на чолі залягли в яру, який їм показав Онисько; справді, для засідки важко було підшукати зручнішого місця. Дорога, якою повинен був їхати Янчевський, пролягала через густий Гутівський ліс. То була вузька лісова доріжка, мало проїжджа. Гутівський ліс тягся й по горах, і по багнистих улоговинах, і славився численністю диких кабанів. У тому місці, де засів Кармелюк з’ товаришами, дорога спускалася з досйть крутої й високої гори у вузьку долину і зараз же знову підіймалася на гору. Грунт у цій вузькій долині, що тяглася впоперек лісу, був грузький, багнистий і поріс непролазними лісовими заростями, в котрих дуже легко можна було сховатися від непроханого ока.