Глава 31

XXXV

Після злигоднів і мук тюремного життя — свобода, воля, краса рідної країни й шалені Уляниііі ласки вилинули на Кармелюка якось чудодійно. Кожен день, здавалося, давав йому нові сили, здоров’я, нову рису краси.

Погляд, постава, рухи, голос його — все змінилося. Вія прибрався в улюблений одяг, який йому роздобув Андрій, і тепер знову схожий був на того красеня отамана розбійників, самий вигляд якого паморочив голови жінкам... Кармелюк і не зоглядівся, як промайнули в цій солодкій бездіяльності два тижні. Одного разу, сидячи за дружньою бесідою з Андрієм, солдатом та Уляною, Кармелюк промовив, хвацько труснувши кучерями:

— Ну, братове, одросли в сокола знову крила,— пора й за роботу!

—* Пора, батьку! Зморилися без тебе! —* з захватом зустріли слова отамана товариші.

Уляна теж і не зморгнула.

— Якщо робота, то й робота! — підхопила вона захоплено.— Після буднів і свято ліпше! За здоров’я ж нашого отамана-сокола, брати! — налила вона собі в склянку, піднесла її високо й виголосила: — Нехай, росте і ширить свої крила!

Дмитро й Андрій зустріли її тост захопленими вигуками.

— Ех, Уляна, вогонь-молодиця! — крикнув солдат, цокаючись з нею склянкою.

— Добрий товариш, люблю таких! — промовив з почуттям Кармелюк, опускаючи свою руку на її плече.

— Вірний і незрадливий! — додала Уляна, кинувши на нього сяючий палючий погляд і, звернувшись до решти товаришів, ту ж мить заговорила діловим тоном: — Тільки перед тим, як починати діло, панове, треба знайти надійне сховище.

— Шукати не треба! — весело перебив її Андрій.-— Я ось, вештаючись без діла за цей час по лісах, знайшов у глушині таку стоянку, що хоч би й як думав улаштувати її краще, то не придумав би! І від корчми від нашої недалеко.

— Дуже добре!.. Виходить, і маркітантці42 нашій далеко ніжок трудити не доведеться! — моргнув Кармелюк Уляні.— Ну, покажеш — оглянемо всі купно... Та тільки як би наших орлят поскликати?

*""• Правда, батьку! — підхопив Дмитро.— Але й об тім не журися: я вже пустив депорт, що сокіл одрощує крила, які йому були підрізали напасники... Обзиваються діти... Дай строку... Через тиждень буде в нас двадцять-тридцять голів, а тоді...

— Почують про нас і доли й гори! — завершила захоплено Уляна.

Після цієї розмови було ухвалено приступити до діла негайно. Працю поділили: Андрій узявся розшукати й пристосувати під житло сховище, яке він бачив, а солдат заходився розшукувати колишніх членів ватаги. Кармелюк поки що не брав ніякої участі в цих клопотах і відпочивав під опікуванням Уляни. З відновленням колишніх сил думки його також усе частіше й частіше поверталися до колишнього життя. З особливою яскравістю виникла перед ним картина його зрадтґйцького арешту. Цей спогад пік його серце незмитою кривдою і в тюрмі, тепер же, коли вій знову був на волі,— жадоба відомстити Демосфенові буквально не давала йому спокою.

— Ех, друзі, брати,— казав він не раз своєму товариству, коли хто пропонував йому то той, то інший план нападу,— не відатиме моя душа покою до того часу, аж поки не по-мщуся на тому дияволові, проклятому Янчевському!

— Помстимося, ще й як гіомстимося! — підтримували товариші.— На ньому в першу чергу!

— Я сама йому, клятому, своїми руками розірву горлянку! — скрикнула й Уляна.— От тільки попадеться!

— Не попадеться, серце, а піймаємо! — поправив Кармелюк.

— Піймаємо, піймаємо! — запально повторила Уляна.— Я вже всім своїм жидкам накажу, щоб рознюхували, куди й коли він їхатиме: накриємо його й тоді вже вичитаємо йому по-своєму!

— Спасибі, кохана! — з почуттям промовив Кармелюк, потискуючи Улянину руку.

Теплий літній день хилився до заходу, В лісі, в глибокому яру, лягали вже сутінки й відчувалася вечірня прохолода, але нагорі ще сонце сяяло, обливаючи гарячим золотом високі верховіття лісу. На дні яру, оточеного суцільною стіною навислого граба, длушпалися люди. Андрій колов дрова й підкидав їх у вогнище або мішав великою ложкою в казанку, що кипів над багаттям. Біля входу до печери, яка позначалася навислими гранітними брилами, лежав горілиць, заклавши руки під голову, Кармелюк. Уляна, пишна й ніби ще краща, то вибігала з печери, то знову зникала в ній, перекидаючись; веселим словом з Андрієм, брала ту або ту річ і знову бігла до печери.

Отаман лежав мовчки, охоплений якимсь елегійним настроєм; його задумливий погляд тонув у глибокій блакиті, стежачи за ніжними хмарами, які немов з глибини її випливали, ледь укриті рожевим відблиском.

Кругом було надзвичайно гарно. Свіже, молоде листя вкривало дерева легкою прозорою сіткою, крізь котру ще просвічували чорними силуетами їхні темпі стовбури. Густа трава, що устеляла все дно яру, здавалась якимсь зеленим оксамитовим килимом, з глибини якого виглядали великі голівки жовтих кульбаб. Недалеко від печери зривався з височини тоненькими кришталевими цівками невеликий струмок і зміївся по дну яру, стрибаючи по камінчиках срібною ниткою... Мелодійний шум від падіння води надавав усій місцевості якоїсь задумливої чарівливої привабності...

— Ех, воля, золота воля та рідна сторона! — вирвалося, нарешті, глибоке зітхання з грудей Кармелюка.

Андрій оглянувся, закохано усміхаючись до свого отамана.

— А що, замучився, зпу7Цgt;гувався, батьку?

— Не так замучився, як знудьгувався. Ось за цим самим небом, за цим килимом зеленим, за цим шумом лісовим, зеленим весіннім шумом! Ех! •— Кармелюк глибоко зітхнув і, труснувши головою, підвівся й сів на киреї.^ Натерпівся я через цих гаспидів! Ну, доберемося ж до них! Віддячимо й ми їм за все!

— Та й ми без тебе, хоч і були на волі, а волі не знали. Никали по пущах, по ярах, як отара без чабана,

— А що робили?

— Правду сказати — доброго мало... Перебивалися так собі, займалися більше грабунками...

— Тому й волі не почували! Хіба воля в розбої та в грабунках? Хіба я на те скликав вас? Ех, брати.., А ви й ім’я моє заплямували, і своєму братові чимало горя завдали...— Кармелюк глибоко зітхнув і задумався.