Глава 25

XXIX

— Марино! Дружино моя, що тут сталося? — дивуючись, промовив Кармелюк.

— Нічого, нічого! — зашепотіла Марина, одриваючись од його грудей і злякано озираючись на всі боки.— Як ти прийшов сюди? Чи не бачив тебе хто?

— Ніхто не бачив; надворі завірюха мете, за п’ять ступнів людину од дерева не одрізииш. Та хіба пани ще й досі

.не заспокоїлися?

— Ні... ні... Ти не знаєш, вони все бачать, усе чують...

— Заспокойся, голубко,—перервав Марину Кармелюк, стискуючи її гарячі руки,— ти геть пополотніла, вся гориш. Кажу тобі: ніхто мене не бачив, я тут пробуду з вами до світанку, а завтра вночі знову прийду.

— До світанку! — скрикнула з жахом Марина: — Ні, цього не можна робити, треба йти!

— Та чому ж? Кажи толком, Марино,— вже тривожно промовив Кармелюк,— що ж, засідка яка? — Ти знаєш щось?

— Не знаю... ні... Авжея"... стривай... кругом усі говорять... Пани все ждуть... Янчевський тут.

— А... пан Янчевський тут!.. Виходить, облаву на хутряного звіра зробити хочуть,— похмуро протяг Кармелюк,— оточити лігво та й викурити...

— Ой господи боженьку, що ж це я? — з жахом прошепотіла Марина, хапаючись за голову.

Але Кармелюк сприйняв цей шепіт за прояв страху.

— Та заспокойся, Марино, жінко,— промовив він, кладучи свою руку на її плече.—Я ж тепер не хлоп панський, а страшний Кармелюк,—тільки-но я заявлюся — і кинуться всі пани навтікача...

— Іване, облиш на бога... їх там багато... Молю тебе... хоч заради цих дітей. Ох, заради цих нещасних!

Марина згадала облесливі обіцянки панові, і вона гірко заридала, затуливши обличчя руками.

— Чекай-но, Марино, заспокойся,—ласкаво промовив Кармелюк,— ще ж ніч паша, зараз же пани не застукають, а треба обміркувати все раз назавжди.

Він скинув бекешу й шапку, обійняв Марину й посадив її на лаві. Васько під час цієї сцени стояв коло батька, на-хмуривши брови, й часто кліпав очима; тепер він теж підійшов до батька й спинився коло нього. Кармелюк пригорнув до себе сина.

—— Слухай, Марино,— мовив він спокійно,-— якщо пани взялися ловити мене, вони не забудуть і вас; не піймають мене — на вас помстяться.

При цих чоловікових словах Марина здригнула від голови до п’ят.

— Не жити вам тут,—казав Кармелюк.—Я зробив усе, щоб перевезти вас у Бессарабію, є паспорти, є гроші й коні, все... Доїдемо до Дзвонарів, а там жде вірна людина. Миттю переправлю вас, улаштую, й заживете...

— Татку, я поїду з вами! — з захватом прошепотів Васько.

— Поїдеш, синку, вільним будеш,— піднесено промовив Кармелюк і гаряче притис до себе дитину.

— Ні, ні! — скрикнула Марина.— Не може цього бути! Не може цього бути! — вдруге мовила вона вперто.—Пан піймає, піймає, кажу тобі,— майже крикнула вона, не даючи Кармелюкові заперечити, і додала пошепки: — Він стежить за мною.

— То їдьмо зараз,— кінь жде... бери дітей, а більше нічого не треба,— ця ніч іще наша.

— Ні один день, ні одна година...—перебила його Марина й схопилася з місця: — Іди, іди скоріше,— сказала вона знову швидким і переривчастим шепотом: — Христа ради, йди собі..-, вловлять тебе... замучать... і нас...

— То, виходить, відмовляєшся їхати і назавжди? — похмуро промовив Кармелюк, підводячись з місця.— Згадай, Марино: ти ж дружина мені і мати моїм дітям.

— Мати!.. Яка я мати! — скрикнула, гірко заридавши, Марина.— Я ворог їм! Я гадина проклята. Але ні, ні — хай усе пропаде,— не можу!!! Яику мій! Друже мій! — заговорила вона, обливаючись слізьми.— Не можу їхати... він піймає нас відразу... Та поглянь, яка я стала, куди мені .їхати! Пора збиратися в іншу дорогу; ой, поглянь на мене! Мені ж недовго зосталося жити! — пекучим зойком вирвались у Марини останні слова. Вперше ця страшна думка постала перед нею з усією виразністю. Марина обхопила чоловіка за шию руками й, припавши до його грудей головою, за7 плакала безпорадно й гірко.

— Марино... Марино...— прошепотів Кармелюк, притискаючи до себе худе тіло дружини, що здригалася ридаючи.

— Чекай-но, Янку,— мовила знову Марина, одриваючи голову од чоловікових грудей і витираючи сльози рукавами,— може, не побачимось уже тут... Прости мене... за все, за все... за мої дорікання, за злість... Я знаю, не така тобі потрібна була дружина!.. Та чи винна я?.. Ой боже мій, і мені ж хотілося жити...

— Бог з тобою, Марино, чи тобі просити мене?.. Ти про

сти за те, що хоча й не з своєї волі, а все ж таки скалічив твоє життя,— промовив Кармедюк затремтілим від хвилювання голосом. у

— Що було, те минуло,—казала далі, ковтаючи сльози, Марина.— Та коли ти хочеш, щоб хоч на тому світі душа моя зазнала спокою, то присягнися мені, що ти покаєшся, що покинеш душогубство. Господь милостивий, Янку... Він простить, помилує... Подумай про свою душу, про дітей... твій гріх упаде й на них.

— Присягаюсь тобі, Марино,— з глибоким почуттям промовив Кармелюк,— не проливав я з своєї вини людської крові і не проллю, не був я душогубом і не буду; присягаюся, що житиму тільки для добра людям, братам своїм...

— Спасибі, Янку... спасибі...— прошепотіла Марина, зовсім знесилена гарячим поривом.— Дітей не забудь... коли покину їх... вони ж були нашою втіхою...

— Марино,—скрикнув Кармелюк,— нехай мене бог забуде, якщо я коли-небудь забуду їх. Прощаюсь з вами, але тільки до весни...

— На бога, Йване!..

— Не бійся, Марино, прийду по вас, але не сам.

— Вечерю святу, ось вона,— Марина подала чоловікові зав’язану Васьком вечерю,— візьми з собою... це я... може, востаннє...

— Татку! — скрикнув із слізьми Васько.—Не йдіть од нас... Я вас не дам панам... Не дам... не дам! — Хлопчик обняв батькові коліна й, уткнувшись у них головою, голосно заплакав.

— Сину мій! — прошепотів Кармелюк і гаряче притис хлопчика до своїх грудей.— Ні... годі... Не можу! Візьми його!.. Нехай вас бог береже! — скрикнув він, із зусиллям одриваючись од сина; передав заплаканого хлопчика дружині й, закривши очі рукою, поквапно вийшов з хати.