Глава 23

XXVII

— Я вважаю покоївку Фросю пособницею злочинства! — гаркнув комісар.— Так, пособницею, співучасницею... І якщо пан хотів писати йогомосці маршалкові, то я теж пошлю естафетою рапорт губернаторові й панові голові суду.

— Та я не перечу, панове, мені що,— розгубився Янчевський.

— Невже ви її, бідолашну,. будете допитувати з тортурами? — бідкався Хойнацький.

— Її кличемо зараз, як свідка,— посміхнувся асесор,— але вельми правдоподібно, що вона зразу стане й звинувачуваною!-. Щодо свідка, залежить від комісії, чи дати віру її словам, чи підкріпити їх тортурами... Але від звинувачуваного вимагатимуть неухильного опиту з тортурами, хіба токмо він у всьому щиросердно й без усякого хитрування признається.

— Це жахливо! — шепотів побілілими губами Хойнацький.— Нещасна дівчина!.. Вона може... з дурного розуму... вона від страху...— А в голові його стукало тим часом: — "Вона ж од страху може чорзна-чого наплескати і мене всього вплутає..."

— Та чого так пан за неї заступається? — ущипливо зауважив комісар.— Хоч її ж і випустили на волю, а все ж таки вона хлопка... і здатна на всяку капость... Ось пан побачить... Я наполягаю привести її неодмінно і взяти під

варту, та пройтися лозою по конфіденційних частинах, а після лози підсипати й канчуків,— тоді розв’яже вона язика... ого-го!Ґ

Хойнацький безпорадно дивився на своїх приятелів; але вони, певно, були пригнічені різким поворотом справи й одразу не зміркували, як захищатися; навіть одважний Янчевський, забувши про свою красномовність, кусав лише з досади вус.

— З дозволу пана! — перервав важку мовчанку асесор.— Я маю дещо сказати! — І він показав Хойнацькому рукою на кабінет. Господар негайно пішов за своїм гостем.

Замкнувши двері, асесор грунтовно пояснив Хойнацькому, що справа набрала неприємного характеру й може бути для господаря вельми й вельми небезпечна. Слідство вже навело на багато фактів, а покоївка, очевидно, їх підтвердить і під тортурами ще відкриє ноні обставини...

— Перед судом з'ясується таке,— ніжно говорив асесор,— жінка не любила чоловіка, а чоловік боявся жінки і від усієї душі бажав їй смерті; у жінки була покоївка, вона сподобалася чоловікові, і він зробив її своєю полюбовницею, а тоді вже вони придумали злочинну штуку: чоловік закликав якогось волоцюгу, а покоївка направила його вбити свою пані... От удвох і вхекали... а на Кармелюка тільки звернули... Я не тверджу, вельможний пане, що це так було, але в слідчих паперах це стоятиме слово в слово...

В міру того, як асесор говорив, у Хойнацького чуб ставав сторч і жах обхоплював залізними пазурами його хиряве тіло.

— На матку найсвентшу! На рани пана Єзуса! Тут правди немає й слова... Ні я, ні покоївка ні при чому... Я обожнював покійну дружину... То був ангел небесний,— присягаюся....

— Вірю, вірю,— розчулився асесор,— але в паперах...

— Ой, що ж мені робити? Пане, рятуй!

— Мій дорогий! — розчулився до сліз асесор.—Як мені жаль пана! Вчора б усе на дрібницях могло кінчитися, а сьогодні комісар докопався... і він. дешево не поступиться... Все вам зіпсував пап Янчевський. А тепер... розголос пішов... Тепер закрити справу означає — самому стати під дибу... Виходить, коли вже падать, то хоч з доброго коня.

-г— І слідства більше не буде, і вся справа...

— Передається на волю божу... Так і постанову, і кон-клюзії напишемо... а всі опити спалимо.

— Скільки? — спитав нарешті Хойнацький*

— Десять тисяч злотих.

— О-ой! — схопився він за голову і впав у крісло.

Хоч як просив Хойнацький зменшити мзду, хоч які виставляв резони,— асесор був твердий, мов граніт, і не поступився й копійкою. Хойнацький, нарешті, погодився і потім навіть був дуже радий... і весело запросив усіх на сніданок.

— Ну, тут, хвалити бога, закінчили ми діло,— крекнув комісар, пропустивши третю чарку березівки,— а от завтра переїдемо до панської милості.

— До мене? — оторопів Пігловський.

— Так, пане. Треба буде заарештувати сім’ю Кармелюка і всіх тих, хто з нею в дружбі.

— Гм... Так і до всього села можна добратися! —посміхнувся Пігловський.

— Вельми і вельми.

— Однак, панове, дозвольте й мені сказати слово,— підніс Янчевський праву руку і застиг в імпозантній позі.— В інтересах суспільства треба не тільки залишити сім’ю розбійника на місці, не тільки не турбувати її допитом, а навіть приспати її обережність і непомітно, але гшльио стерегти і держати засідку... Той пекельний виродок любить сім’ю... й одвідує її потайки... Дайте нам час, і ми з паном Адамом піймаємо звіра в пастку. Тут, панове, ви вчинили вельми мудро й сумлінно, давши Фросі спокій, бо коли навіть запідозрити її в любовному зв’язку з товаришем гайдамаки, то в такому разі треба дати можливість йому навідати свою коханку й накрити на меду муху... Так само треба зробити і з сім’єю Кармелюка, бо тут лежить в основі конклюзії сама тільки підозра, а32там непохитна певність і незаперечність... Киньмо ж, панове, під ноги застаріле правило: "Pereat mundus, fiat justitia *,— а піднімімо чарки за інше: "Хай усе гине, аби тільки гаразд було людині!" — і напружимо сили на благо й процвітання ойчизни!

Всі гаряче відгукнулися на промову оратора: чарки заходили по руках; посипалися привітання, почали потискувати один одному руки й обійматися. Найголосніше кричав комісар, а асесор розпливався в блаженній посмішці. Коли галасливі вибухи захоплення трохи вгамувалися, він звернувся до пана Пігловського солодким голосом:

— Все вищеречене пречудове й повчальне... токмо єдине місце залишилося під сумнівом: як намgt; певними бути, що попуск піде на благо, а не на зло? Де сьому докази?

А ось,— впевнено відповів пан Пігловський і поклав перед асесором дві білі асигнації, на яких різко виділялися й римським, і арабським шрифтом цифри 50.

Асесор розчулено глянув на ці докази й зворушливо промовив:

— Незаперечні!