Глава 22

XXVI

Стояли чудові дні південної осені. Сонце ласкавим промінням обливало й солом’яні покрівлі села Вівсяники, і навколо нього садочки та левади, ледь побризкані в м’яких вигинах листочків краплями золота, і ниви пшениці, серед яких уже де-не-де вилискували бронзою чепурні копи. Все при блиску освітлення й прозорій чистоті повітря горіло й іскрилося багатством барв і форм, але серед цієї краси природи ие видно було руху життя: нахилений од ваги колос сумно шелестів, на отавах і сіножатях не видно було ні круторогих волів, ні овечих отар, ні коней; по вулицях не похитувалися вози, та й по всьому селу панувала зловісна тиша,— неначе воно вимерло... Тільки на широкому дворищі пана Хойнацького мовчки товпилися понурі юрби людей.,. Коло стайні приїжджа комісія, яка складалася з комісара пана Сварчевського, асесора пана Сливицького, писаря та депутата дворянського пана Янчевського, чинила слідство про вбивство поміщиці Доротеї Хойнацької, а також про пограбування її добра й підпал. Свідків брали на тортури, для цього лежала тут же ціла купа лози та кілька пар ремінних канчуків і трійчаток. Більшість селян повтікала в ліси, а тут стояли тільки діди, хворі жінки та підлітки, які попали панським об’їждчикам до рук. Хойнацький сховався в своїх хоромах. В них зараз було пусто і скрізь лежав похмурий слід, який лишила по собі смерть... Великі дзеркала в залі були позавішувані чорним флером, в таких же покрівцях висіли жирандолі й бронзові консолі...40 В парад-ному передпокої стояв приземкуватий стіл', завалений списаними аркушами й чистим папером; на ньому височів білий фаянсовий каламар з багатьма дірочками в£а пера і така ж велика пісочниця.

— Гей, хто тут? — гукнув Хойнацький.

На поклик його вискочила з далеких кімнат бліда, з заплаканими очима Фрося. Сльози зіпсували її грим, а переляк спотворив риси обличчя, й воно мало комічний вигляд.

— Ой пане коханий! —заголосила вона.— Нащо так катують людей? Вони ж иомстяться.

— Сто перунів! То не я, Фросю,— здригнув пан.— Ой пане бзусе! Комісія їх роздратує, а мене не врятує... то правда... Я хотів був відкупитися, так пан Янчевський став гопки...

— Але, мій пане, моє ясне сонце, мій діаманте неоціненний,— ридала й ламала руки панська фаворитка,— рятуйте себе й мене!.. Панові Янчевському чужа шкура не муляє... Добре він захистив небіжку пані, так, брунь боже, й мого доброчинця... Вони й мене ще візьмуть на мордування... Я ж навмисне тоді, щоб приховати від пані мою любов до вас... давала зрозуміти їй, що мені до вподоби проклятий кацап, а тепер порятуйте мене або вбийте своєю рукою... Від пана й смерть буде люба...—І вона впала до ніг свого покровителя й обвила їх руками...

— Не плач, Фросю, встань! — заметушився Хойнацький, намагаючись скоріше підвести покоївку: не так він співчував її горю, як боявся скандалу, бо Фрося могла і його вплутати в цю історію.— Я не дозволю їм тебе чіпати...

— Ой пане, рятуйте! — І покоївка хотіла була кинутись йому на шию, але Хойнацький ухилився від цієї ласки.

— Що ти? Здуріла? Увійти можуть... Ну, цить. Я обороню...

Та не встиг сумний удівець закінчити своєї репліки, як з’явився на порозі пан Янчевський і вигукнув з трагічним пафосом:

— О милості, милості! Як ваші скутки! 30

— Нопу soit qui таї у pense! 31 — перебив його зніяковілий господар.—Дівчинка боїться, що її візьмуть на допит з тортурами... Ну, звичайно, реве й валяється в ногах, а пан уже бозна-що...

— А коли б і "що", то далі буг — це цілком у нормі... Ніякої ганьби, а сама тільки радість! Гм!.. Пиця непогана...

а в перспективи... Якщо пан дозволить, то я можу стати на його позицію... Хо-хо!

— Не до жартів, пане,— одрубав Хойнацький.— А мене все це слідство дратує... Я хотів був відкупитися, та пан запротестував.

У парадний передпокій увійшов пан асесор із своїм писарем; комісар же залишався ще на допиті.

— Ну, що, як на селі, успішно? — запитав украдливо асесор, нахилившись до свого писаря й боязко озираючись на всі боки.

— Що ж, ваша милосте,— відповів той, дивлячись на свої чоботи,— на селі погано! Пусто по хатах і коморах... все приховано й виведено... та й з усього іншого видно, що пан обібрав селян до нитки.

— Доглянув! Хе-хе! Ти ж конфіскував їх чи теж не потрусив! — скрикнув тривожно асесор.

— Все, що попадалося під руку — і сало, й пряжу, й полотна, й верети, й намисто, й курей... Котів тільки не займав...

— Ще б пак!.. А пеньонзи? Хе-хе?!

— У одної тільки баби знайшов десять злотих... Берегла в скрині на свій похорон... Вже я їх усіх лякав усякими карами... Нічого!

— А чи допитував секретно, конфіденціально, не страхом лякаючи, а ласкою спокушаючи?

— Допитував... Кажуть, що вбита пані була люта, як відьма... І що тепер на її місце покоївка... А ця покоївка була до злочину полюбовницею муляра, товариша Карме-люкового, а що самого муляра закликав пан... Нікого і в двір не пускав, а муляра допустив і в покої... Та ще кажуть, що пані наказувала панові, а що пан боявся своєї дружини... То тут я малим розумом не розкумекаю, а пан асесор дещо може собі й виудити..!

— Хе-хе! Та ти молодець,— заохотив свого писаря асесор і став терти з масною посмішкою свої чіпкі руки,— в твоєму слідстві'—цілий скарб... І я тобі дам нагороду... Сеє ми обміркуємо старанно.

В цей час почувся па ганку хрипкий голос Пігловського, супроводжуваний басом пана комісара.

— Що ж, пане, діло є зело плутане й вельми темне,— хрипко басив комісар.-—Звичайно, це розбійницький подвиг Кармелюка, але селяни в цьому пограбуванні замішані, і щоб розплутати все й натрапити на сліди лиходія... а може, й багатьох лиходіїв, треба завдати багато клопоту панству, а через те, що цими клопотами не повернеш утрати,

бо що з воза впало, те пропало,—то, на мою думку, треба панові Янчевському повернути діло так, щоб віддати його на волю божу... Інакше я неухильно приступлю... Шановний депутат наш вельми перекірливий і необачний, а закону пильнує... Ліпше хай пан вельможний порадить своєму приятелеві... знаєте... гм... "Суха ложка рота дере..." і "мзда наша — хліб наш насущний..."