Глава 21

XXV

— Панове,— провадив далі Демосфен,— найголовніше тепер, це — вирішити, куди і як зник граф? Тікати, рятуватися, ганебно втікаючи, цілком погоджуюся з шановним паном,— уклонився він у бік Пігловського,— граф не міг, бо для цього був набагато зручніший момент і граф не скористався ж ним. Убити його також не вбили, тобто не вбили ні в будинкові, ні в саду,— поправив себе поспішно Демосфен,— адже ми обшукували тільки будинок і сад. В такому разі що ж з ним сталося? Отут, пайове, й треба покликати на допомогу всю тонкість логіки. Шановна пані наша запевняє, що, принісши її в альтанку, граф ту ж мить кинувся до своїх Фермопіл 38,— тим часом, зважаючи на кількість пограбованих речей, гайдамаки досить довго хазяйнували в домі й кинулися тікати тільки тоді, як прискакали москалі. Таким чином, у нас народжуються дві гадки: або граф, заспокоївши обіцянкою папі, подався, на одчай, у будинок, і там, безсумнівно, подолали безумного завзятця, а щоб потішитись його стратою, могли його витягти на тік або кинути просто у вогонь...

— На бога!—істерично скрикнула Розалія.— Що пан каже!

— Від таких звірів всього сподіватися можна! — Демосфен розвів руками й вів далі: — Якщо ж граф залишався стояти на варті, то, помітивши, що злочинці, перелякавшись зброї, тікають, неодмінно кинувся їх переслідувати,

і розв’язка сталася десь у кущах або в ярах... А шельми могли ще й заманити його... І хіба це так важко? Адже навіть Леоніда Спартанського перемогли перси хитрощами... 39 До цього мене приводить ще один здогад,— Демосфен засунув руку в кишеню й вийняв дві сірі чоловічі рукавички: — Чи не помітила пані в графа таких рукавичок?

— Його, його! — скрикнули разом і Розалія, і маршалок.

— Рукавички ці я знайшов за хвірткою в рові,— значливо промовив Демосфен...

— Отже, там хтось знайомився з тим, що було в графських кишенях, а тому заявляю: або граф лежить десь напівмертвий у рові, або гайдамаки вивезли його в більш безпечне місце з собою.

— Ох! Рятуйте ж його скоріше, мчіть... шукайте... Боже мій! Хвилини можуть коштувати життя! — закричала Розалія, ламаючи руки.— Скоріше, скоріше!

— А панна Феліцита, ми її забули! — скрикнув маршалок.

— На рани Єзуса, не гайте часу! Що ця дурепа може сказати! — запротестувала Розалія.

— Ні, ні, вона потрібна, вона могла бачити розправу над графом,— заперечив Демосфен.

Маршалок гукнув слугам:

— Притягніть сюди панну.

Через кілька хвилин служка ввела під руку в кімнату панну Феліциту, одягнуту в чорний пеньюар. Очі її були червоні від сліз, а салисті щоки, схудлі за один день, висіли дряблими синьо-червоними мішками.

Панна Феліцита промовила вбитим, замогильним голосом:

— Чого панству треба?

— А проше розповісти нам про вчорашнє нещастя,— обізвався маршалок.

— Ой на бога, коли б ви тільки бачили...

— Уявляю,— вставив Пігловський.

— Я щойно лягла в постіль,— розповідала Феліцита,— і ще мріяла... ох... як зненацька... ох! — панна Феліцита приклала хусточку до очей, — вони схопили, і... пшепрашам панство...

— Що ж далі? — спитав Демосфен.

— Не можу... не можу...

— Ви нічого не приховуйте,— сказав Пігловський.

— Ох, я все відкрию!..

— Але панна все про себе,— роздратувався маршалок,— є важливіші втрати! Нехай панна сяде й розповість нам докладно все, що зпас про графа!

Феліцита пробурмотіла, звертаючись до Розалії: "З дозволу панського" й сіла на присунуте їй крісло, але в ту ж мить і схопилася з голосним стогоном.

Цей рух викликав мимовільний сміх у всіх присутніх.

— Панству смішно,— схлипнула Феліцита,— а як то було мені?

— Я думаю, не солодко,— погодився Демосфен,— але не в тому річ... Що знає панна про графа?

— Лицар... красень.

— Е! Про красу його ми вже чули досить. Чи не знає панна, що сталося з ним?

— Матка, боска! Він, мабуть, загинув! Коли він з нашою шановною панею залишався в цьому покої сам, було вже після півночі, ласкава пані відпустила всіх слуг і веліла погасити скрізь світло... Тільки я сама не спала... мріяла... і прислуха...

— Та виведіть геть цю дурепу, від неї ви нічого не дізнаєтесь,— істерично скрикнула Розалія. — Ви марнуєте тільки час, а разом з ним втрачаєте й наші пеньонзи!

— Правда, правда! Панове, проше... В погоню! Шукати... ох! — розгублено заметушився маршалок.

— Правда! Гайда до діла! — промовили Демосфен і Пігловський, встаючи з місць.

Демосфеи підійшов до Розалії й, приклавшись губами до її ручки, додав тихіше:

— Хай крулева наша заспокоїться й пробачить: адже всі мої непорозуміння — тільки наслідок любові до нашої богині й бажання якнайшвидше натрапити па слід графа.

Демосфен оглянув усі флігелі, сараї, горища, сінники, кущі в саду, рів, але ніде не знайшов ні трупа графа, ні якихось слідів боротьби чи плям крові. Треба було знайти гніздо розбійників, і тільки тоді можна було випитати в гайдамаків, що вони зробили з графом. Щоб збільшити сили, ротмістр послав у Гути й по решту уланів, які залишалися там під начальством молодого корнета.

З наказу маршалка всіх селян без винятку,— навіть жінок, дівчат і дітей,—було зігнано в один гурт, за браму і ось там виявилася нова обставина: добра третина селян маршалка, і саме найздоровша робоча сила, покинула вночі село. Від цього пан маршалок зовсім оская^енів. З дикою злобою накинувся він на тих, які зосталися, беззахисних людей, вимагаючи, щоб вони пояснили йому, куди подівся граф і куди зникла Кармелюкова зграя і ті його хлопці, котрі, напевне, до неї прилучилися. На всі ці запитання й селяни, і дівчата, й жінки відповідали, що вони нічого не знають.

Змучений маршалок запросив усіх на обід, і доблесне панство гамірливою юрбою подалося до двору.

Розмова природно трималася на нападі Кармелюка й переважно на тому, як незрозуміло зник граф.

Це зникнення, яке нічим не можна було пояснити, болісно інтригувало все товариство, а особливо маршалка й Демосфена: першого тому, що вкупі з графом пропали пе-ньонзи й діаманти, другого ж —• з тої причини, що красуня Розалія занадто гаряче турбувалася про свого рятівника.