Глава 20

XXIV

— Доблесний пан ротмістр мало знає цього проклятого лиходія!—вигукнув у відчаї маршалок.— Хто його тепер піймає? Де? Коли б усі полчища пекла схотіли взяти участь у цій гонитві, то й вони б мало дали нам користі. Оті ж пси розсипалися поодинці, та й відгукнуться тепер, убий мене Перун, під Ушицею або під Кам’янцем.

Наступного дня вранці в покої пані Розалії, в якому вчора ще чарував її красень граф, зібралися пан маршалок, Демосфен і Пігловський.

Розалія лежала на канапі; цього разу було справді бліде її прекрасне обличчя, і очі, підведені синцями, дивилися втомлено, сумно.

Біля ніг її, на краю дивана, сидів пан маршалок; його гладке тіло було зігнуте, голова й руки безсило опустилися... Вся трагічна поза маршалка свідчила про те, що на плечі його впав важкий тягар.

■"— Отже, друже мій,— заговорив він сумним, пригніченим голосом,— не буду приховувати від тебе нічого: нас пограбували, пограбували до нитки, але все це для мене ніщо, коли ти, мій коштовний скарб, осталася жива й не-ушкоджена. Скажи ж мені й вірним друзям нашим,— він показав на Демосфена й Пігловського,— як ти врятувалася? Може, слова твої вкажуть нам хоч який-небудь слід, щоб піймати лиходіїв?

— Про лиходіїв я не знаю нічого,.. Я пережила такий жах, що навіть згадати боляче... Наче знову все це... Ах!..—-Вона затулила очі рукою й глибоко зітхнула.

— Але скажи ж мені, хто сховав тебе в той павільйон?

— Граф.

—■ Граф? — перепитали разом усі троє.— Але як же це сталося? Хіба він знав про це сховище?

— Я сама йому сказала,— щоки Розалії злегка почервоніли,— атож, а сталося цс так. Було вжо пізно: вдень я все храбрувала і навіть підсміювалася з чоловіка, коли він побоювався нападу Кармелюка, але, як тільки настав вечір і пітьма окутала сад, на мене, мушу признатися в тому, напав страх... Чи було то передчуття нещастя,— не знаю, але найменший шерех змушував мене здригатися: за темними шибками мені ввижалися страшні обличчя розбійників, руки мої були холодні як лід, серце завмирало,— мені здавалося, що я ие доживу до райку. Я веліла слугам не розходитися з дому цілу ніч, не спати, не гасити світла, навіть бути перед очима в залі.

— Дуже розумно,— схвально зауважив маршалок.— Ну, моє серце?

— Граф, звичайно, помітив мій стан і почав мене підбадьорювати, як міг: він примусив, мене випити вина, почав розповідати забавні історії, співав, смішив мене. Захоплена розповідями графа, я й не помітила, як проклята челядь потихеньку вибралася з зали, і коли я, заспокоєна зовсім, підвелася, щоб попрощатися з графом,—несподівано одчиняються двері і вбігає графський слуга!..

— Графський слуга? — перепитав мимоволі маршалок.

— Так, він! Він пополотнів, був біліший за стіну, і коли крикнув: "Пане! Пропало все! Хлопи нас зрадили — Кармелюк ломиться у ворота!" —я скрикнула й гримнулась би об підлогу, коли б граф не підхопив мене.

— Бестії, собаки! — прогарчав багровий од лютощів маршалок, а за ним і Демосфен.— Вони заплатять нам за це своїми шкурами і шкурами своїх щенят!

— Граф хотів був кинутися до воріт,—розповідала Ро*

залїя,— але я схопила його за руку й благала перш за все врятувати мене: нас же було так мало, а там ломилася діла сотня гайдамаків.

— О, ма ся розуміць!.. Божество моє, яких мук ти зазнала, і я, я не був з тобою! — Маршалок підніс руку дружини до своїх губів.

— На мос щастя, зі мною був граф. "Правда,— скрикнув граф,—я перш за все сховаю вас, а тоді поміряюся й з негідником. Але куди втікати? Де вас сховати?" Я згадала про свою схованку й прошепотіла: "В сад". Граф нашвидку віддав наказ своєму слузі обороняти браму й крикнув: "Біжім!" Але я не могла рушити з місця. Граф хапає мене, як пір’їнку, на руки й хутко сходить з тераси в сад.

— Сподіваюся, моя любко, що він це зробив з пошаною, належною пані маршалковій? — перебив її чоловік, почервонівши й настовбурчившись, мов індик.

— О, натурально! — кинула Розалія в бік чоловіка ніж-' ний погляд і провадила далі, здригаючи всім тілом: — Свята панно! Здавалося, що все повітря дрижало від крику гайдамаків... Я заплющила очі... Я відчувала тільки, що мене держить залізна рука, що мене захищають одважні груди героя, і ох!.. У ту хвилину я думала тільки про тебе, мій друже! — проспівала Розалія й простягла руку маршалкові.

Маршалок засапав від задоволення і, вхопивши тонку ручку красуні, вкрив її вологими поцілунками.

— Але що ж було далі, пані? —перервав Демосфен подружню ідилію.

— Далі?.. Не встиг граф пробігти й тридцяти кроків, як почулося: "Стій!" — і перед нами наче з землі виросли два здоровенні лиходії. В одну мить граф опустив мене на землю, заступив своїми грудьми й, вийнявши шпагу, крикнув: "Назад, пси, або я проткну ваші підлі груди!" — і не встигла я крикнути, як він кинувся на них з такою силою, що підлі гайдамаки попадали, мов колоди.

— Жаль, що мене тоді не було тут! — скрикнув маршалок.

— Але жодного трупа не знайдено,— зауважив Демосфен.

— Не знаю, але він на моїх очах заколов їх,— вГастійли-во мовила пані.

— Дуже можливо, що гайдамаки були тільки тяжко поранені, і негідники, втікаючи, підібрали їх,—■ пояснив Піг-ловський.

— Ах, шельми! На кавалки б їх! — і Демосфен з досадою вдарив рукою по ручці крісла,

' ■*— Граф — щонайблагородніший шляхтич, нечувана од-вага! — додав захоплено Пігловський.

— Я знав, на кого залишаю тебе! — підхопив і маршалок.-— Але далі?..

— Ах, далі... Граф знову взяв мене на руки й пустився бігти доріжками саду, куди, я показувала... і, нарешті, ми сховалися в моєму таємному куточку! — Розалія прихилилася головою до мереживної подушки й заплющила очі.— Ох,—простогнала вона через хвилину,—мені такі тяжкі спогади про цю страшну подію, але я зараз закінчу... Як тільки граф поклав мене й побачив, що я опритомніла, він хотів знову ж кинутися в двір, щоб захищати його від нападу Кармелюка, але я впала перед ним на коліна, я благала його пощадити своє... моє життя! — поспішно виправилася Розалія.—Могли ж гайдамаки довідатись від челяді про моє сховище і що тоді на мене чекало?!