Глава 16

XX

Коли панна Феліцита побачила розбійників, її охопив такий жах, що вона ту ж мить сіла б на підлогу, коли б її не підтримали під руки хлопці.

— Тьху ти! Ну й красуня ж, як діжа!.. Хоч і в ескадрон! — вигукнув солдат, пирскаючи зо сміху; за ним покотилися й хлопці.

— А то й на городі поставити,— підхопив Галайда,— ні один горобець не підлетів би!

— Однак повертайся лишень, нишиа паненко, та одмикай нам скоріше свої скарбниці!

Почувши ці слова солдата, Феліцита отямилася; дикий жах одбився на її обличчі.

— Милосердя! — зарепетувала вона, падаючи на коліна: — Все, що хочете, тільки не це, ой, тільки не це!

— Як "тільки не це"? — грізно обірвав її солдат.— А що ж ти думаєш, красуне, чого ми прийшли сюди? Щоб дивитися на тебе?

— Ох, милосердя, на бога! На рани гіаиа Єзуса! — репетувала Феліцита.— Все, що хочете, тільки не це!.. Ох, не можу! Страшно!.. Я стільки років берегла, стільки років! Бачить бог, мені було тяжко... не раз... Але, пам’ятаючи наказ батька й матері... я...

— Та чи довго ти будеш базікати? — обірвав її солдат.— Кажуть: одчиняй, а то ми не будемо церемонитись!..

— Ой зжалься, пане, наді мною!

Але в солдата вже урвався терпець.

— Одчиняй! — заревів він, наступаючи на Феліциту.—7 А то я тобі гарячих всиплю!

— Пощади! Пощади! — зарепетувала ще одчайдушніше Феліцита, простягаючи до солдата руки,— Бери все, що хочеш: золото, срібло, але пощади мою непорочність... Ох, скільки пишних шляхтичів просили цієї руки... Але я всім дала одкоша...

— Тьху ти! — солдат енергійно сплюнув набік.— Та на дідька ти нам потрібна? Ключі давай!..

— Клю-чі-і? — протягла чи то полегшено, чи то розчаровано Феліцита.

— Авжеж, ключі!

— Ключі... ондечки там у шкатулці,— розгублено пробелькотіла панна.

Хлопці кинулися туди, куди показала Феліцита, й подали солдатові велику в’язку ключів.

— Гаразд. Дорогу знайдемо й самі, а ви,— звернувся солдат до Галайди і ще до одного,—підніміть лишень панну та прикладіть їй з другого боку пару добрих припарок!

— Милосердя! — заревла на все горло Феліцита, махаючи жирними руками; але два дужі хлопці, не паньвдючись, підхопили її...

Не гаючи й хвилини, солдат узявся до своєї роботи. Шафи, комоди, погреби, комори й льодники — все було поодмикано. Хлопці виносили все краще й клали на вози; челядь, відпущена фурманом, задоволено допомагала розбійникам.

Захопившись своєю роботою, солдат не звертав уваги на те, що робиться у дворі. Коли ж, нарешті, останній погріб

було очищено до краю й Дмитро вибрався на дворище, щоб дати наказ возам скоріше рушати до призначеного місця, то перед очима його відкрилося таке видовище. Освітлений загравою пожежі, увесь двір кишів селянами, немов гігантське комашнище; селяни кричали, галасували, штовхались і товпилися навколо ганку, на якому Андрій роздавав гроші* З току чути було ще більший галас: мукання волів, скрип возів і покрики погоничів зливалися в один протяжливий гул. Коли б не палахкотіння заграви, можна було б подумати, що ти на якомусь величезному ярмарку.

— Тьху ти, стонадцять чортів твоєму батькові! — голосно вилаявся солдат.— От уже, доручи дурневі камінь з води витягти, то він усю річку заходиться відром вичерпувати. Бач, запалили люмінацію, щоб накликати непрошених гостей! Ну, ви,— звернувся він до хлопців, що сиділи зверху на трьох навантажених возах,— ви їдьте скоріше: збір коло старого млина.

Вози рушили, а солдат сердито пішов до будинку, ледве прокладаючи собі дорогу крізь набитий у дворі натовп. У першій же кімнаті він зустрів фурмана Ониська.

— Де отаман? — звернувся до нього солдат.

— Не знаю, і досі ще не вертався.

— Тьху ти, напасть! А цей дурень мало не все село скликав! Що там на току твориться?

— Явтух людям зерно роздає.

— Хто звелів?

Андрій сказав, що отаман наказав віддати все селянам.

— Старшинам їхнім, а не всьому селу,— буркнув сердито солдат.—* Ну, а ти вже справився?

— Справився, та все були більше свої люди: собак маршалок з собою забрав... Ось тільки машталір цей проклятий...

— Що ж, почастував його?

— Де там! Утік кудись, старий лис.

•— Утік?!

— Еге ж, утік; обшукали ми всі закутки, в саду перенишпорили і не знайшли.

— А давно втік? — стурбовано перепитав солдат.

— Та люди кажуть, що надвечір ще його бачили, а потім він зник.

— Діло погане! — серйозно сказав солдат, і обличчя його набрало заклопотаного виразу.-— Еге ж, погане... Вже коли дезертирував, значить, не даром, значить, одрапортує кому слід.

• ту ?yr*v

Та невже ж ви, дядьку, думаете, що маршалок, довідавшись про наш прихід, повернеться додому?

— Маршалок... що маршалок? Маршалок —— пусте діло!-— пробурчав солдат.— Рота поблизу стоїть. Хай багнета я не мину, коли ми не вскочили по самі вуха! Треба поспішати. Шатнися лишень, бра, по двору та й клич усіх до збору, та й Андрієві скажи, щоб ішов зараз же сюди: отамана треба знайти.

І стурбований, сердитий Дмитро пішов у покої пані мар-шалкової.

За хвилину туди прийшов і Андрій.

— А що сталося? — звернувся він до солдата.

— Що сталося? — сердито передражнив його солдат:-— Діло, як сажа, біле! Хто велів скликати сюди все село?

— Отаман велів роздати селянам і хліб, і гроші.

— Так велів і трубити збір? Всім? От уже застав дурня богу молитися, то він і лоба розіб’є! Старшин треба було покликати, а ти скликав усе село. Та ще, гляди, і всі гроші віддав?

— Сто дукатів зоставив.

— Так і є! — гнівно скрикнув солдат.— Дужо нам багато! Ми що ж? Задарма повинні свої спини підставляти, а потім старцювати?

— Отаман велів усім нарівно роздати... а він ще з собою

взяв... :

— Усім, усім! Говорила сорока про Якова, та не про всякого! Та й ми ж усі, отже, треба було, крім отаманського паю, і нам зоставити. Тьху ти, дурень, дурень, із-за рогу мішком прибитий!..— Солдат сердито плюнув набік.— От тепер і вийде, що ми за хліб та сало селянам своїми шкурами заплатимо.