Глава 15

XIX

Розалія помалу визволила руку й, зітхнувши, сказала:

— Коло пана графа й захололе серце молодіє та п’яніє від радості.

— А я вже давно сп’янів від очей пані! — прошепотів граф. І заспівав улюблену польську пісеньку:

Улани, улани! Мальовани дзеці!

Цю пісеньку підхопила й пані Розалія, підхопила дружно, 8 жагучим поривом, і дует вийшов чудовий. Захоплена співом, вона підійшла занадто близько до графа... Але нараз акорд урвався, і співак, обхопивши талію пані рукою, вп’явся палким поцілунком в її уста. Заглушений крик Розалії вилився в її поцілунок... Але вона все-таки вирвалася з обіймів графа.

— Ах, мій друже, ви збожеволіли! Така необережність! Можуть увійти...

— Прошу прощення! Убийте мене! — Граф вихопив з-за пояса пістоль і простяг його пані.— Я запаморочився, втратив владу над собою...

— Але панове життя мені дороге, і тому першого разу я його дарую панові... Але пан граф, як порох,— Розалія потупила очі й, поривчасто дихаючи, поправила пасемце волосся, Щ,о впало на залиту вогнем щоку.— Ви небезпечніші, ніж Кармелюк, як бога кохам, той може вирвати в мене шкатулку, а пан — серце!..

— Але Кармелюк за панську шкатулку не віддасть своєї, а я за серце — своє кину до панських ніжок.

— Ні, з вами загибель... Чи не пекло ж мені послало спокусника?

В цей час двері відчинилися й дворецький доповів, що страви подано.

— Прошу, графе! — Розалія вказала гарним рухом на

двері.— Сьогоднішній обід треба назвати вечерею: ми до

приїзду графа забули навіть про їжу...

Тим часом у челядницькій бенкетування було в розпалі. Графський слуга з великою щедрістю розпорядився гаманцем свого пана: пахолки, яких він послав, нанесли з корчми всякого литва: і горілки, й меду, й пива; а місцевий ключник притябричив з панських погребів не одну сулію наливки, і всі пилги за здоров’я нового коменданта, і на загибель Кармелюка. Графський слуга старадно пригощав усіх, але особливо воротаря. Незабаром хміль здружив його з челяддю: нові друзі почали говорити одверто й лаяти надзвичайну скнаріеть і жорстокість своїх панів.

Наприкінці гулянки з’явився й головний машталір, що був до цього в куми; всі поставилися до нього з великою повагою; але він окинув пиховитим поглядом п’яну челядь і вдостоїв бесіди тільки графського слугу.

— Ма ся розу міць,— процідив він крізь зуби,— я не люблю. того... з усяким... але з жаном за графа цокнусь. Чи чули, як пані Доротею згладив шельма і все пограбував... Га?

— Та то, може, свої вхекали... за лютощі, а на Кармелюка тільки звернули,— втрутився в розмову доїжджачий; та машталір тільки глянув иа нього спідлоба й одвернувся.

— Еге ж, тепер хлопи багатьох учитимуть і скидатимуть розправу на збойцю,— обізвався ще хтось і викликав співчутливий вибух реготу.

— Ну, ‘ми з графом та з папською челяддю цього розбійника уколошкаємо,— задиркувато сказав графський слуга.

— Не завжди, пане, на челядь покладайся! — крщщв

хтось з кутка. ^ ч f

— А що ж,— підтримав інший голос,— всякому своя шкура дорожча за панську... Проти всього села підеш, то — кому скрутиться, а кому змелеться. А хлопи вже й співають...

І якийсь молодий голос затяг:

Серце ниє, серце стукд,-—'

Нема ж мого Кармелюка!

Почулися з одного боку голоси: "Цитьте! Паскудство!", з другого — до заспівувача прилучилися п’яні. Співи, крики, лайка змішалися в пекельний гвалт. Багато хто навіть хропів уже, інші, хитаючись, виходили в сіни й там падали, а дехто пробував доплуганитись до сінника.

— Ма ся розуміць, п’янота...— крекнув і плюнув набік машталір.—Ходімо, пане, до мене на стайню...

— Дуже добре, мені й коней напоїти треба,— погодився графський слуга.

Уже вечоріло. Графський слуга вивів із стайні двох чудових жеребців — гнідого й вороного; цей другий був чистої арабської породи, кожна жилка на ньому просвічувала й дрижала, налиті кров’ю очі горіли вогнем, тонкі ніздрі з шалу роздувалися.

— Гарний диявол? — ввернувся до машталіра графський слуга, ледве стримуючи за вуздечку тварину, що намагалася стати дибки.— Такого другого на цілу округу немає!..

— А мені щось... неначе:., буцім...— промугикав машталір, придивляючись до коня посоловілими очима.— А,., атож... ма ся розуміць...

— Подержте, будь ласка, пане, цього чорта, поки я гнідого напою: укупі вести їх — біда!

— Прекрасно, проше пана.

Машталір узяв за вуздечку вороного, завів його назад у стайню і прив’язав знову до стійла; потім спинився, скинув шапку і почав стукати себе по лобі пальцем.

— Ма ся розуміць... Ма ся розуміць,— бурчав він,— пригадую, так... і біла зірочка на лобі, і ще... а чекай, чекай!

Він нахилився й почав пильно роздивлятися на праву з"адню ногу коня. В стайні було вже темно, і треба було ризикувати головою, нахиляючи її ближче.

— Є й на нозі біла позначка! Ой мамо! Що ж це? — Машталір відскочив од жаху. Потім, подавшись до дверей, промовив тихо: — Вогник!

При цьому поклику благородна тварина повернула голову й радісно заіржала.

— Ой гвалт! — вражений жахом, скрикнув машталір і прожогом вибіг із стайні...

Тим часом у панському домі обід проходив надзвичайно жваво. Розгарячілий від розкішних вин маршалка граф став ще говіркіший, цікавіший і привабніший. Панна Феліцита, скромно примостившись край столу, раз у раз поглядала на графа й марно гамувала солодкі зітхання, від яких високо підіймалися її опасисті груди.

Коли ж граф звертався до неї з запитанням, вона зовсім тетеріла, впускала серветку, ножа, виделку й червоніла по самі вуха.

Під впливом вина й нервового збудження пані Розалія також розчервонілася; темні очі її заіскрилися. При вечірньому освітленні вона здавалася ще привабніша: оголені плечі й шия принадно біліли, коштовні перла з рубіновими підвісками, якими вона встигла себе прикрасити, відтіняли ще дужче красу її лебединої шиї.