Глава 14

XVIII

• Ні, я можу й не їхати... Бачите, графе,—звернулася до гостя Розалія з чарівливою усмішкою,— я від страху нізащо не хотіла тут зостатися сама без мого дорогого чоловіка й вимагала, щоб він узяв мене з собою. Звичайно, його була цілковита правда, коли він казав, що мені незручно й небезпечно їхати на ту облаву, а його кличе туди шляхетський обов’язок, і він ціле життя не пробачив би собі, коли б заради мене не поїхав туди. Але — що робити! Жінка завжди залишиться жінкою, і ми завжди слухаємо свого серця...

При цих словах вона кинула потайки у бік графа чарівний погляд.

— Так, звичайно, моя люба,— сказав чоловік,— тобі й небезпечно, і незручно туди їхати, але якщо ти хотіла, то мені було ніяково.

— Пробач, мій друже, твоя правда.— Розалія простягла руку своєму умлілому від несподіваної ласки чоловікові. Він схопив ніжну ручку дружини, вкрив її дзвінкими поцілунками й, задихавшись від цього пориву, відкинувся з голосним віддихом на спинку крісла.

— Але ж тепер обставини змінилися,— провадила Розалія,— граф з частиною нашої команди може захистити мене...

— Головою ручуся! — жваво відповів граф.

— Mergi22,— і господиня обдарувала свого гостя звабливою усмішкою, а потім квапливо додала: — Мені страшна тільки ніч, а вранці я сміливо приєднаюся з графом до вашої облави... тим більше, що самі збори цього посполитого рушення забаряться, як видно...

— Так, так, звичайно...— кивав головою вдоволений чоловік,— і я з свого боку прошу пана грабя зостатися в нас хоч до ранку. Мені конче треба з’явитися на пункт, як мар-шалкові повіту... І я, можливо, ще встигну повернутися додому на ніч... Треба ж понишпорити і в своїх лісах по дорозі,— при цих словах маршалок надав своєму опасистому обличчю найгрізнішого виразу,— чи не звив лайдак собі

гнізда в мене? Так от дозволю собі розраховувати на люб’язність графа.

— За найбільшу честь матиму для себе захищати вельможну пані не тільки від Кармелюка, але й від усіх полчищ Залізняка й Гонти, коли б тільки вони могли воскреснути! — із запалом скрикнув граф і, притиснувши руки до грудей, нахилив голову.

— Не знаю, чим і віддячити за люб’язність графа,— ніжно зніяковіла Розалія.

— Отже, мій ангеле, ти не будеш тривожитись до мого повернення?

— З таким лицарем я не боятимусь навіть виступити зав-, тра в похід проти розбійника!

— Го-го! Пан грабя просто чаклун! — гучно вигукнув маршалок.—І якщо всі наші чарівні пані й панночки виступлять під його командою на проклятого хлопа, то я певен, що не довше як через тиждень ми будемо присутні в Кам’янці на його страті. Але,—пан маршалок підвівся з місця, за ним підвівся й граф,— буду поспішати. Отже, залишаю дружину, найліпший мій скарб, на піклування пана до ночі...

При останніх словах маршалка по обличчю Розалії ковзнула прикра гримаса.

— Але, друже мій, навіщо ж тобі ризикувати? — сказала вона поквапно.— Увечері тепер небезпечно, і я не матиму спокою, якщо не буду певна, що ти виїдеш назад не раніше завтрашнього ранку, а то й почекаєш нас там...

— О, вельможна пані має рацію,— втрутився й граф,— коли чого й треба тепер побоюватися, то саме нічної поїздки. Проклятий гайдамака тільки в темряві й робить свої наскоки; кажуть, що в нього у кожному лісі приховано по зграї. Він влаштовує по всіх шляхах засідки, перекопує дороги, прикриває хворостом заздалегідь приготовані ями, і хоч би ти був тричі геркулесом, але якщо впадеш з конем у яму, то не треба бути й Кармелюком, щоб знищити най-одважнішого лицаря.

— О так, слухай, друже мій, пана грабя,—додала з ніжною настійливістю Розалія, звертаючись до чоловіка,— я прошу тебе — не повертайся ні в якому разі раніше ніж завтра вранці.

— Щоб одвернути від тебе неспокій, обіцяю,— урочисто промовив маршалок і вдячно поцілував руки дружині.— Отже, до завтра... Сподіваюся, що застану тебе в доброму здоров’ї.

Маршалок ще раз почоломкав обидві руки дружини, попрощався з графом, попросив берегти його найкоштопні-ший скарб і нарешті поїхав.

Полегшене зітхання вирвалося з грудей Розалії, і вона млосно відкинулася на спинку дивана.

Перспектива провести цілу добу віч-на-віч із загадковим і вродливим графом була їй вельми привабна, та й граф, як здавалося Розалії, був дуже радий цьому.

^ Між ними зав’язалася жвава розмова: граф виявився

вельми цікавим співрозмовником. Він багато розповідав про закордонне життя, про те, як пишно впорядковані там міста, особливо Париж. Тому що Розалія цікавилась саме ним, то граф чимало розказав їй про звичаї паризьких жінок, про ексцентричність мод, про свободу взаємостосунків та про емансипацію кохання...

— Ох, Париж, Париж! Мрія моя! — тільки зітхала пані маршалкова.

Потім розмова перейшла до минулого графа, котре дуже цікавило Розалію. Граф, на запрошення, пересів ближче, на диван, і почав їй оповідати про численні битви, в яких він брав участь, про страшні пригоди на полюваннях, про од-важні дуелі...

— І графові не страшно було вбивати людей? — щиро цікавилась Розалія, захоплена й розповідями графа, і його лицарством.

— В запалі битв,—відповів він сумно, ніби зажурений спогадами,— себе не ‘збагнеш... Летиш, мов у чаду, і дієш, мов навіжений...

— Але все ж таки, мабуть, защемить серце, коли своєю рукою завдаси болю живому щасливому створінню?

— Так... звичайно, пані... Але про це краще знати тутешній пишній шляхті: адже вона щодня завдає болю й мук своїм підвладним,— обронив похмуро граф.

— Але хіба це люди? Це — бидло, нечутливе, дике, та й свої руки бруднити шляхта не буде... хіба на крайній випадок...

— Ха-ха! — вирвався в графа чи то вибух хрипкого сміху, чи то звук ридання. . ’ ~

— До правди, мій дорогий гостю... Але яке почуття, коли вб’єш першого? — кокетливо допитувалася пані.

— Першого? — перепитав граф, і в світлих очах його блиснув злобний вогонь.— Першого я вбив виродка... і розчавив його з насолодою... Багато людської крові нахлебталась ця... ця тварюка...