XVII
Внизу стояла ще приписка, невеличка приписочка, але вона якраз найдужче й схвилювала пана маршалка; в ній було всього кілька слів: "А бестія фурман мій Онисько втік з двору,— кажуть,—пішов до Кармелюка. Боюся, що негідник може наробити нам багато халепи: він бував зі мною скрізь і добре знає розташування й побудови панських фільварків і кількість челяді. А втім, на підлих схизматів тепер покладатися нічого: вони всі липнуть до того проклятого гайдамаки, як залізо до магніту".
З якогось таємного міркування пан маршалок не прочитав своїй дружині цієї приписки, але погляд його раз у раз повертався до неї... І тепер, перечитавши її вдвадцяте, він знову не міг стриматися від внутрішнього прокляття на адресу Демосфена та його фурмана.
— А, сто чортів тобі, старий дурню! Не міг утримати хло-па-бунтаря, а тепер ще хвалишся, вибравшись із дому в поле! Звичайно, тобі тепер з командами безпечніше, тому ти їх і скликаєш з усіх сторін, бо, тверезо міркуючи, клятий пес приведе передусім гайдамаків на твою дурну голову, а все ж таки... Тьху, ти! Сто хур бочок чортів: і задрипану відьму на додачу! Жили собі в достатку, мирно, безтурботно — і нараз... Знову виригнуло пекло цих псявір!
Маршалок голосно зітхнув і важко відкинувся на дерев’яну спинку дивана.
— Матка боска! Пані найсвєнтша! Рятуй нас! Спаси! — застогнала плаксивим голосом пані Розалія.— Я умру!.. Я не можу так жити... Що хочеш, пане, вези мене до Кам’янця, до Варшави, хоч навіть до Києва, але тут — нізащо...
— Моя крулево,— солодко відповів маршалок,— все, що ти хочеш і куди хочеш... Завезу навіть у Париж... Але раніше треба схопити цього диявола і розкатувати банду. От і пан Демосфен кличе... Обов’язок, моя душко, і гонор — понад усе...
— Але я нізащо не зостануся сама в цій в’язниці, нізащо! Нізащо!
— Моє щастя, моє злото! Перша турбота — про тебе. Звичайно, тебе треба негайно вивезти в безпечне місце, але як це зробити в такий момент? Як рушити з місця, не знаючи, де засіла ця бестія, ця каналія? Не знаючи цього, безпечніше сидіти дома, ніж виїхати в поле, де за кожним кущем,—гайдамака, на кожному перехресті — засідка. Я можу ризикувати собою для розвідок, але не моїм найкоштов-нішим скарбом...
У цей час до кімнати долетів якийсь невеличкий гамір, і пан маршалок, схопившись з крісла, кинувся до відчинених на терасу дверей і заходився запирати їх на клямку й засув. Засув погано заходив, і пан Фінгер, сопучи й буркочучи, смикав його, забивав кулаком і лаявся.
— Та не запирай дверей, не трать сили! — зневажливо мовила Розалія.— Від гайдамаків не запрешся: вони влізуть і в вікна.
г~ Стонадцять дерунів їм у зуби, та й усім цим московським порядкам! Насадовили справників, та асесорів32, та москалів, а не можуть доброго шляхтича від гайдамаків оберегти. Ну, я ж їм покажу, я ж їм дам! Я їх!..
— Але що ж ти гадаєш робити? — перебила його лайку Розалія.— Я зовсім не хочу зазнати долі нещасної пані Доротеї!
— О, Єзус-Марія! — скрикнув маршалок й важко опустився на диван.
— Ну, що ж ти думаєш робити? — вже істерично скрикнула Розалія і знову піднесла гранчастий флакон до свого носика.
— О зараз, зараз, моя крулево, дай віддихатися! — Маршалок провів шовковою картатою хусткою по лобі й заговорив уже спокійніше: — Іншого нічого не придумаю, а зараз же зберу цайвірніших слуг, ма ся розуміць, католиків, а не проклятих схизматів, і подамся...
~ З двору?
— Ну, звичайно.
— Куди ж?
— А до того красномовця на посполите рушення!.. Але в мене є й свій план...
— І покинеш мене тут саму? — Од гніву й роздратування Розалія навіть спалахнула вся й схопилася з місця.
— Але, моя радосте, це ж для твого порятунку!
— Для мого порятунку?! — запально скрикнула Розалія.— Для мого порятунку ти забереш усіх вірних людей і виїдеш з ними з двору, зоставивши мене під владою підлих хлопів?.. Та ще, додам, і голодних, од котрих ти й поспішаєш утекти... Еге ж, без заперечень,— вона грізно тупнула ніжкою,— і котрі зараз же нав’яжуть зносини з Кармелюком і прикличуть його сюди,
Маршалок побагровів:
— Але, моя дорога, для тебе ж усе...
— Ні, ні! Не хочу слухати! То ото так ти любиш мене?
У, підлий, підлий боягуз! Залишаєш жінку, а сам рятуєшся від небезпеки!
— — Але... Розуню... ,
— Не буду нічого слухати! Якщо ти їдеш, то й я їду
з тобою!
— На бога! — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини й хапаючи її за руки.— Цим ти зіпсуєш увесь мій план... Ну, Розуню, ну крулево моя, дай же вимовити слово,— заторохтів маршалок, цілуючи то одну, то другу ручку дружини і намагаючись не дати їй можливості перервати його,— дай тільки мені сказати тобі, що я задумав, а якщо мій план тобі не сподобається, то все буде на твоє... все буде, як ти захочеш. Ну, присядь же, вислухай спершу.
Розалія глянула з гидливим педовір’ям на свого задиханого багрового чоловіка, проте дозволила посадити себе на дивані й навіть промовила владно й нетерпляче:
-Г Ну!
— Ну, моя дорога кралю, ось послухай же: той навіжений Демосфен, дідько б його взяв з його проклятими витівками, вигадав якесь нове посполите рушення, узяв собі в голову, божевільний, що піймає Кармелюка. Ну й нехай собі волочить по лісах своє сало, гаразд що воно нікому не потрібне, хіба що тільки знадобиться гайдамакам чоботи мазать.
Розалія кинула зневажливвий погляд на обвислу, жирну тушу чоловікову, погляд, який виразно казав, що скоріше це сало більше ніж непотрібне, але маршалок не помітив уїдливого погляду дружини й вів далі:
— А я вважаю за свій перший обов’язок оберегти тебе, моя райська квіточко, від усякої небезпеки, а тому, з’єднавшись з його командами, я подамся в Рудню, до Семенова, капітана присланої з Кам’янця команди... Добрий москаль мені знайомий і за гроші зробить усе, що завгодно; зажадаю, щоб він дав мені душ п’ятнадцять команди,— для перепровадження хворої дружини, тяжко хворої, до Кам’янця. А коли я влаштую тебе в безпечному місці, тоді — про-ше панство,— і маршалок хвацько вирівнявся і навіть підніс руку до усів,— і тіло, і душа моя до ваших послуг!
Відредаговано: 15.04.2020