Глава 12

XIV

". Безталанна моя, голубко моя сиза, прости! ^ скрикнув він і, обнявши, гаряче притиснув їїДо себе.

Йалка чоловікова ласка ще більше збентежила Марину. Перед нею постало все її життя за ці три роки: нестерпна, каторжна праця, катування, наруга, холод, голод, страх за нещасних дітей і туга, нестерпна надлюдська туга... І вона заговорила про своє життя, перериваючи мову схлипуванням; сльози так і лилися по її обличчю; вона витирала їх рукавом сорочки і все говорила, говорила про те, що за три роки иереталувало її вроду, переточило серце...

Кармелюк мовчки слухав дружину, втупивши понурий погляд у куток. Час від часу він тільки притискував до себе безталанну Марину, стан якої здригався від ридань.

Нараз погляд його впав на розірваний рукав її сорочки і на криваврй рубець, що перетинав їй руку.

— Марино, а це що? — спитав він її глухим голосом.

— Ех, що там! Управитель бив сьогодні за те, що не встигала полоти за іншими... Похвалявся доконати зовсім...

— Собака! — скрикнув Кармелюк, стискуючи кулаки в шаленій лютості.— Підкуплена тварюка! Горло перерву, шкуру з живого спущу!..

— На бога,—перебила його, жахаючись, Марина.—На бога, облиш! Ой облиш уже, Іване! Доволі й так натерпілися... немає сили... Ох, якби ти скорився, жили б ми й тепер, як колись...

Докір дружини дойняв Кармелюка до‘живого.

. — Марино! — перебив він її тихо, але в голосі його прозвучало щось таке^ що примусило Марину спинитися на півслові.— Чим докоряєш? Не скорився! Я скорявся тому, чому можна було скорятися... А коли б навіть тоді я й ліг під панські канчуки,— гадаєш, врятував би наше тихе щастя? Хо-хо! Пан одшмагав би мене, потім тебе, потім дітей наших, потім погнав би нас на панщину, а потім продав би в різні руки. Непотрібний я став панові,— от у чому причина! А непотрібний, значить — такий же підлий кріпак, з якого можна глумитися панові й економові! — він круто обірвав свою мову й замовк.

На хвилину обоє замовкли. Вони сиділи рядочком, близько притулившись одне до одного, але Кармелюкові здалося, що поміж ним і дружиною проповзло щось, слизьке, холодне... Він здригнувся, провів рукою по чолу й заговорив знову:

— Ти думаєш, мені добре було там, у москалях? Били й мене, не канчуками, а каблуками та прикладами... А муштра? Е, та що й казати! — У Кармелюка смутно промигнула й інша смуга життя, і серце його сколивнулось від болю.—Сторона чужа, люди чужі, неволя тяжкая, і щохвилини думка про вас: що-то ви робите, як перебиваєтесь без мене. Ех, не раз хотілося кулю собі в лоб всадити!...

— Сердешний мій! — прошепотіла Марина й, обнявши його шию, припала до його грудей головою.

— Так-то так, голубко моя, всім гіркої перепадало — і

тобі, й мені... Мені, звичайно, менше, бо в москалях більше доброти, ніж у цих катів... знову ж і діти... Тільки немає в цьому моєї провини... Винувата проклята наша неволя, що з добрих християн творить диких звірів... еге ж, звірів страшних,.,. ..

При останніх словах Кармелюка в голосі його прозвучала страшна погроза.

— Ой боронь боже, Іване! Господь зглянувся на нас: все минуло, ти тут, ти вернувся,— заговорила палко Марина.— Ти ж тепер не покинеш нас?

— Ніколи!

— Господи! — скрикнула Марина, сплеснувши руками.— А я ще посміла дорікнути тобі! Але чекай: скажи ж мені, як відпустили тебе? За що?

— Ніхто мене не відпускав.

Марина, не розуміючи, відсторонилася від чоловіка.

— Ніхто не відпускав? — перепитала вона, немов не розуміючи його слів.— То як же ти так?

— Утік!

— Утік?!

— Утік, не витерпів... Стужився за вами... душа вся зне^ моглася... Ну, покинув усе й утік.

— Боже мій! — скрикнула Марина.—Що ж тобі буде за те? Ох, безталанна моя голівонька! — майже заголосила вона.—Я гадала, що тебе відпустили до нас, вернули мені мого сокола, а тепер піймають, закують, закатують!.. Знову одберуть навіки, та й нам що буде!.. Ой, краще б ужо було тебе й не бачити, аніж знову втратити на все життя!

— Не бійся, не піймають: тепер я вже не той, що був колись! Навчили уму-розуму добрі люди!

— Ой, що там казати! Узнають, вислідять, а як довідається твоя пані,— вона тебе із світу зживе...

— Ну, вже вона тепер нам нічим не пошкодить,— промовив похмуро Кармелюк.

Марина здригнула й замовкла... Якийсь незбагненний жах став між нею і чоловіком... Вона відчула холод... Мороз пробіг дрібним дрожем по її тілу... Довго тривала мовчанка... Вона хотіла підвести очі на чоловіка, але не могла і тільки з зусиллям спитала ледве чутно:

— Як? Чому?

Кармелюк важко дихав і не скоро, теж ледве чутно, відповів:

— Убив!

Марина одхитнулася назад і, ковзнувши рукою по підвіконню, майже впала на ослін. Од струсу зірвався з ослона бляшаний кухоль і покотився з дзенькотом у куток.

— Ти? Ти? — шепотіла вона, вдивляючись розширеними очима в потемніле чоловікове обличчя.

— Еге ж, я, задушив навіки гадюку.

— Ой! — застогнала Марина, закинувши назад голову й затуливши рукою очі.

— А ти думала — що ж? — заговорив роздратовано, різко Кармелюк.— Дякувати їй за те, що вона знищила нашу сім’ю, що вона перекалічили і твоє, й моє життя? Дякувати їй за те, що вона й тепер підкупляє управителя, щоб він катував тебе? Чи за те, що вона замучила десятки, сотні таких же, як ми, підневільних людей?

— Гріх, гріх... кара божа...— ледве шепотіли побілілі Ма-рииині губи, а очі її з диким жахом і огидою впивалися в чоловікове обличчя.

— Нехай і гріх! — перебив її обурено Кармелюк,— Через крайню скруту взяв його на себе за інших!

— Побачать, дізнаються... піймають... Ой боже ж мій, загинули ми, загинули навіки! — шепотіла Марина, не слухаючи Кармелюка.

— Ніхто не дізнається, кажу тобі, якщо ти тільки сама не розкажеш! — різко перебив її Кармелюк.— А якщо дізнаються, то не піймають, та побояться й гнатися, чуєш? Три роки держали орла в залізній клітці, і виросли в орла і крила, й пазури, страшні пазури, Марино!