XIII
— Мало-мало на той світ не потрапив! — хитав головою Янко, з зусиллям дихаючи.
— От біда! І дірок же напопровірчували у днищі скрині, а от, дивися ж!.. Ну, та слава богу! Ковтни ще разів два-три горілки,— допоможе,— і Гнида простяг побратимові флягу.
Кармелюк випив з перепочинками кілька ковтків. Дмитро дав йому закусити пирога й шматок сала.
— Еге ж, ожив ніби,— промовив Кармелюк, важко проковтуючи закуску, якої дав йому товариш.
— Посидь на сторожі тут, а я на аванпости... чи все там
спокійно? — сказав Гнида і навшпиньки прокрався у внутрішні покої. '
Хвилин через десять, коли він повернувся, Кармелюк уже розминав собі руки й ноги.
— Тільки оце тепер починаю відчувати силу,— сказав він, усміхнувшись.
— І гаразд... А там усі хропуть, перепившись... Пора!
Янко намацав за халявою кинджал, оглянув кремінці на
пістолях, позатикав їх за пояс, стяг його дужче і поправив рукою скуйовджену чуприну.
В цей час майнула в дворі якась тінь і почала швидко наближатися до дверей...
— Сховайся, це Фрося!
Як тільки вона прослизнула в двері, Дмитро миттю схопив її й приставив до її вирячених од жаху очей ножа.
— Тільки писнеш, тут тобі й амба! — потім зв’язав їй назад руки, набив глиною рота, стяг його міцно хусткою і, кинувши в комору одурілу полонянку, замкнув її на ключ.
— Ну, я піду,— сказав глухим шепотом Кармелюк,— а ти постережи з коридора... Я знаю тут усі ходи й виходи... Гроші й найкоштовніші речі в неї у шкатулці в спальні й комоді, що в суміжному покої, а ключі вона завжди тримає під додушкою.
Дмитро мовчки кивнув головою й навпомацки рушив у
чорний прохід. Янко повернувся в гардеробну і спробував одчинити двері, що сполучали її з передпокоєм коло будуара й спальні. Обережно повернув ручку дверей і натис плечем; почувся легенький тріск, але двері не піддалися... Серед мертвої тиші, серед могильного мороку цей тріск почувся виразно й повторився десь кволим відгуком... Кармелюк завмер на місці і затаїв дихання.., Народжений звук затих, але в тиші, яка запала, почувся десь далеко чи то стогін, чи то хропіння... а за стіною близько скрипнула дошка підлоги... Болісно тяглася хвилина...
"Хто це скрипнув: Дмитро чи пані?" — блиснула зірницею в голові Янка думка.— Якщо гадюка виповзла з гнізда, почувши тріск, то втече і зчинить тривогу... Що робити? Кожна мить дорога!.. Чи спробувати ще раз одчинити тихо, чи висадити з гуркотом двері і влетіти, як буря?"
Він прислухався: щось зашерхотіло коло його ніг... мабуть, миша... і знову настала гробова, важка тиша... Кармелюк натиснув ще раз плечем двері, вони здригнули, тріснули й подалися: засув при натиску вискочив з гнізда, і двері на-їїіводчинилися. З третьої кімнати долинув легенький шум, немовби хто важко перевернувся: в ліжку... і навіть почулося напівсонне запитання: "Хто там?" Але запитання більше не чути було...
Кармелюк одчинив двері й опинився в передпокої... Серце його то завмирало, то щосили стукотіло в огруддя. Розбиратись у вихорі почувань не було коли... Він потяг другі двері, і вони безшумно відчинилися... Крізь щілину видно було напівосвітлену вбиральню, з плямами темних тіней на вікнах, по кутках і коло стін; крізь щілину других дверей лилося яскравіше світло, лягаючи гострим трикутником на килим і розсипаючись рядами півтонів, що бігли вгорі по плафону... Ще на мить спинився Кармелюк, щоб перевести дух і прислухатися... Із спальні не виривався жоден звук, не чути було навіть дихання. Кармелюк прожогом перебіг убиральню й розчинив двері. На ліжку сиділа Доротея, подавшись напружено вперед і втопивши в двері нестямний, сповнений жаху погляд... Одна рука її лежала під подушкою, друга впиралася в коліно... Волосся безладними патлами лежало на плечах і спадало на оголені груди... Освітлена з одного боку червоним вогнем нічника, вона була в переливах світлотіней ефектна й скидалася на тигрицю, що її застукали в лігвищі, ладну кинутись на свого ворога.
Кармелюк, глянувши на ненависну гадину, якось оторопів і завмер на місці.
^ Що, впізнала? — прохрипів здушеним голосом Карме-люк, виступивши на освітлене коло своєю могутньою постаттю.
— Кармелюк!? — скрикнула пані й одсахнулася до стіни.
— Еге ж, Кармелюк... утік... рискнув усім... аби тільки ще раз побачити закохану пані... і віддячити за ласку...
— Милосердя!— зашепотіла вона побілілими устами...— Все бери, все!.. Ось ключі... тільки даруй життя!
— А ти мені його дарувала? — закипів він і відчув, як буря ненависті почала клекотіти й підійматися в грудях.— Одірвала од сім’ї, вигнала з рідної землі, загнала на чужину, щоб спливав кров’ю й гинув з туги... Мало того! Ще помщалася через собаку-управителя на невинній жінці моїй, дітях... А тут? Скільки ти душ замучила, скільки сиріт пустила по світу! Га? Мало тобі кари, гадюко! Дай придумати!..—Шаленство починало оволодівати ним.
Вдалині почувся шерех... ч
— Все бери! Дай тільки душу... Тяжко... без покути... Ой на матку найсвєнтшу... Єзус-Марія! —заволала вона, не зводячи очей з Кармелюка і в той же час прислухаючись до шуму.
— Немає для такого диявола милосердя!..— промовив похмуро Янко.— Все одно не покаєшся...
— Май бога в серці! — благально звомпила вона.— Ти благородної душі... Я — беззахисна жінка...
Кармелюк завагався; принаймні порив шаленства змінився в нього почуттям презирства, гидливості. Доротея стежила за Кармелюком, не мигнувши оком, а, піймавши мить його вагання, нараз вихопила праву руку з-під подушки й, хутко підвівшись, вистрілила йому в голову... Але віддача трошки підкинула дуло вгору, і куля прослизнула поміж волоссям, а цостріл обпалив лише скроню...
Минула мить розгубленості,— і Кармелюк схопив своїми залізними руками Доротею за горло; він стиснув її з такою силою, що очі в жертви налилися кров’ю, повилазили з орбіт, і "закривавлений язик вивалився з рота. Пані затіпалася корчами в руках месника, а Кармелюк, обурений підлістю, п’яний від нестями, стискував міцніше лещата, піднявши навіть у повітря пані, що звивалась усім тілой...
Відредаговано: 15.04.2020