Глава 5

VI

Довідавшись од челяді про нещастя, яке спіткало Кармелюка, Маринка прибігла, мов несамовита, на панське дворище і, ридаючи, впала до ніг свого дорогого чоловіка. А дід від приголомшення не міг устати: йому одібрало иоги. Вся челядь обступила нещасну сім’ю, так несподівано, так несправедливо розбиту навіки хвилевим спалахом панського гніву. Жінки голосно плакали, чоловіки сумно хитали головами та, боязко оглядаючись кругом, кидали понуро уривчасті фрази. Всі відчували, що горе, яке впало на цю сім’ю, це їхнє спільне горе, з яким не може примиритися людська душа.

Сам тільки Кармелюк сидів мовчки, не мовляючи й слова; тільки холодна мов лід рука його стискувала до болю руку дружини, та груди високо підіймалися. А очі з-під навислих брів дивилися так похмуро, так страшно, що мимоволі дрож проймав усякого, хто гляне на них.

— До пана... до пана біжи! — заговорили, нарешті, люди, намагаючись отямити ошалілу Мариику.— Проси, щоб і вас продав з усією сім’єю, щоб хоч укупі були!.. Та й перед панею впади на коліна, благай і її, щоб купила... І вона ж сама — жінка, може, змилосердиться, пожаліє...

З одчаєм людини, яка все в житті втрачає, кинулася Мариика в панські покої. Лакеї допустили її до пана, хоч ризикували відповісти за те своїми спинами; але і в дворі,

і. в селі всі, як один, ладні були потерпіти за Кармелюка.

Заливаючись слізьми, впала Маринка на коліна перед паном. Вона ловила його руки, вкривала поцілунками ноги й благала, і заклинала його богом святим не розбивати сім’ї, а запродати дітей і її вкупі з чоловіком.

Але пан сухо відповів, що радий вирвати з корінням по-* ганий бур’ян, і звелів слугам вивести жінку.

Маринка спробувала була кинутись і до Доротеї, але та, змірявши її холодним, ворожим поглядом, відповіла різко,

що говоритиме про це тоді, як чоловік її заслужить ласки.

Жінку вивели. Вона хиталася й падала на ходу...

— А що, може, купите? — звернувся Пігловський до До-ротеї, коли двері за Маринкою зачинилися.

— Ні, дорогий пане, дякую,— відповіла, посміхаючись, Доротея,— жінки мені не потрібні...

Смертний вирок сім’ї був підписаний. Того ж вечора Кармелюка одвезли в садибу Хойнацьких, а в хаті його, в якій до цього часу дзвеніли Маринчині веселі пісні,— запанували сльози та тяжке горе, та глибока туга.

Доротея призначила Кармелюка на посаду дворецького і свого особистого писаря. Помешкання йому приділили в горницях.

В поводженні з своїм новим писарем Доротея стала зразу на лагідний,'дружній, навіть теплий тон, так що Кармелюк, який почував раніше антипатію до грізної пані, котра про-славила себе нелюдом на всю округу, почав думати, що він цілком помилився і що пані Хойнацька зовсім не така зла, як здається зразу. Не ждучи, поки Кармелюк попросить, Доротея сама заговорила з ним про дружину й сказала, що вона особисто нічого не мас; проти того, щоб купити вкупі з ним і всю сім’ю, але що пан Пігловський з помсти не хоче продавати.

— А втім,—наприкінці мовила вона милостиво,—якщо доведеш свою відданість і вдячність, якщо заслужиш, то поклопочу перед паном і, мабуть, зумію перетягти сюди й твою сім’ю... Тільки треба почекати, поки гнів панський угамується, та й мене треба переконати в тому, що ти вартий ласки...

Слова Доротеї знову повернули Кармелюка до життя. Немов у те підземелля, в якому томилась його душа, хтось упустив одразу сніп золотого^ яскравого проміння.

— Пані, благодійнице моя! Здоров’я не пожалію, життя не-пошкодую! — скрикнув він з надзвичайно палким поривом. Навіть очі йому загорілися і все обличчя перемінилося від цього пориву.

— Так любиш дружину? — промовила Доротея, зневажливо посміхаючись.

Він нічого не відповів і потупив очі.

— А я й не знала, що ти годен на таке палке кохання,— мовила милостиво Доротея й ще раз, уже ласкаво, усміхнулася.

Так потекло життя Кармелюка в дворі пані Доротеї. Коли б не розлука з сім’єю, з дідом, то можна було б сказати, що Кармелюкові загалом жилося вельми непогано. Челядь уся ставилася до нього надзвичайно дружньо; пані повсякчас виділяла його, і тільки один худий пан Хойнацький виявляв до Кармелюка одверту неприязнь.

Проходячи повз нового дворецького, він не минав нагоди, щоб так чи інакше не присікатись до нього. Якщо Кармелюк сидів і писав з доручення Доротеї, то Хойнацький кричав: "Чого сидиш, хаме? Коли пан у покої, не смієш сидіти".

Якщо ж Кармелюк при появі Хойнацького поспішав підвестися, Хойнацький кричав: "Чого стоїш склавши руки? Ледарювати я не дозволю!"

Загалом при кожній зустрічі з Кармелюком Хойнацький гоноровито випростувався, кидав гнівні зауваження, одно слово, скидався на індика, що сердито шерхотить розправленими крилами, наткнувшись на ворога. Ця антипатія до Кармелюка пояснювалася, власне, постійним страхом, який відчував хирявий Хойнацький, коли бачив атлетичну Кар-мелюкову постать. З пам’яті пана не виходила сцена, що відбулася на полюванні, і "він зовсім не розумів, чому Доротея вирішила купити цього скаженого вовка. Доротея помітила неприязнь свого чоловіка.

— Слухай, Віденцю,— суворо звернулася вона одного разу до нього,— чого ти так прискіпуєшся до Янка? Ти ж знаєш, що він норову гарячого, з ним треба поводитися ласкаво, а то того й гляди... Ти ж пам’ятаєш, як він сказав, що й шибениці не злякається?

— Ох, як забути, любцю,— зітхнув Хойнацький,— через те ж то я завжди і в тривозі... І на якого біса ти надумала купити цього звіра?

— На якого біса! Ще й питає! — навіть розгнівалася Доротея.— Ну й господар же з тебе! За двох псів дістати такого хлопа! Ти побачиш потім, якого я за нього візьму бариша.

— Ох, скоріше б тільки,— зітхнув Хойнацький, похнюпивши довгого носа.

— Чого скоріше?.. Ех ти, нікчема! — роздратовано мовила дружина.— Та він і в господарстві, і в усьому принесе нам велику користь.

— Я ТІЛЬКИ ДО того, любцю, що чим скоріше збути, тим більше користі. Взяли б на ньому менший бариш, купили б знову двох хлопів, продали б тих двох, купили б трьох, так як ото колії торгують.