Глава 2

II

Бенкет був у розпалі, коли попросив слова пан Фінгер.

— Панове! Всі ми п’ємо за успіхи всесвітнього переможця й твердо віримо, що колос Московії впаде й на уламках його спалахне наша зоря... Але обміркуймо серйозніше наше становище. Під час війни,— а скільки вона триватиме, один пан біг відає,— все московське військо опиниться на півночі, а ми залишимось тут тільки з своїми кулаками... А що тоді заспіває підлий, схизматський народ? Ми ж поховали давно його привілеї й договірні пункти, що дарували їх під час заселення наших займищ і4, то боюсь, що хами це згадають... Чи не постаратися нам залучити їх на наш бік, повернувши їм деякі права,.або принаймні... давши хоч надію...

— Ой правда! — прокинувшись од викриків, застогнав поміщик, що був задрімав.— Не треба війни, війна сплюндрує нас. —1 тепер грошей катма!.. Всі продукти впали в ціні: корець пшениці — п’ять злотих, гелетка 6 кукурудзи — двадцять грошів, корова, і добра корова — два таляри... а коли ще хлопи збунтуються... Погибель одна, шановне панство, погибель!!.

— Е, хлопи — пусте,— сказала Доротея.— На них вистачить лози.

— О, я їх! — погрозив кулаком її чоловік.

— На шибеницю! — підхопив Казя.

— Всіх не перевішати,— обізвався, блиснувши очима, Янко,— і пан маршалок правду каже.

Янчевський аж підскочив у кріслі від цього зауваження хама; Фінгер кинув у його бік презирливий погляд, а господар мовив багатозначно:

— Янко!

Нарешті підвівся Янчевський і, зробивши заспокійливий рух рукою, набрав імпозантної пози.

— Орація, орація! Ціцерон говоритиме —-— тихо! — пролунали поклики з усіх кутків салону, і товариство нашорошило вуха.

— Мосціве панство! — почав урочисто пан Янчевський.—

Tempora mutantur сказав стародавній філософ і сказав справедливо. Пан маршалок допомагав нам завжди упокорювати підле бидло, а тепер клопочеться за його права. Ха-ха! Та коли скаженому коневі попустити віжки й вийняти вудила, то він понесе і розіб’є повіз... Завважте, що й благородна скотина розіб’є,— а коли свині дати волю, то, як відомо, вона перериє весь світ. Але хлоп ще гірше свині... Хлоп — це ж гадюка, панове добродії, гадюка! — підкреслив він.— То коли цій гадюці попустити, щоб у неї поодростали вирвані з корінням отруйні зуби, то...

— Проте ці гадюки своєю кров’ю пана годують...— зауважив глухим од хвилювання голосом Кармелюк.

Промова цього Демосфена викликала в нього таке обурення й роздратування, що він не міг себе стримати й необачно озвався.

— Цо-о? — вигукнув Янчевський, не збагнувши у захопленні від своєї промови, звідки почулося це зухвале заперечення.

— Мовчати! — прошипів, тупнувши ногою, господар.

Алоїз підійшов до Казі й шепнув йому щось на вухо.

— Отже, мосціве панство,— знову почав Янчевський, ие діждавшись відповіді на свій вигук.—Хоч війна є двуликий Янус і збитками мені самому не до серця, але хай Перун усіх уб’є, аби ойчизна жила! І хоч на весь час війни підуть од нас не тільки москалі, але й усе наше шляхетне лицарство,— воно полетить на поле честі під розпущеними крилами і наших, і французьких орлів,— а проте побоюватися нам бидла безглуздо... Замість усяких прав, йому треба буде подвоїти порцію канчуків... Канчуки, канчуки й канчуки!!! — підніс наприкінці грізно і руку й голос Янчевський.

На свою голову! — вирвалося у Кармелюка, який аж зблід, і на лихо, при загальній тиші, це почув господар.

—^ Геть! На стайню! —навіть позеленів од злості Піглов-ськии і затупотів ногами.

— Батьку! На бога! — спробував був стишити батьків гнів Алоїз.

Та той розлютився ще дужче:

— На стайню! Забув, шельмо, хто єси? То я нагадаю!.. Закатую!!! —вже з хрипом кричав він, не звертаючи уваги на слова сина.

Кармелюк зробив був енергійний рух уперед, але нараз опустив руки, наче підстрелений, і з похиленою головою вийшов геть...

Кармелюк поволі посунув уздовж двору.

Сутеніло. Теплий весняний вечір дихав пахучою прохолодою; з саду чути було несміливе, ще невпевнене тьохкання соловейка... Та ні оті ніжні тони заходу сонця, ні прозорі контури тополь, ні пристрасні зітхання співця кохання — не відбивалися на душі Янка нічим; йому здавалося, що він з душної лазні провалився в ополонку й дубіє від холоду, а серце, немов на ножі, б’ється і з кожним ударом ронить цівку гарячої, пекучої крові...

"На статтю! Закатую!" — звучало йому барабанним боєм у вухах, стукотіло в скроні, надривало мукою груди... "Раб, раб! Хлоп, бидло!"—хтось з огидним хихиканням нашіптував йому у вухо і заглядав каламутними, налитими кров’ю очима в обличчя...

У дворі стояв гомін... Лунали й гульливі голоси, й верескливі викрики, і навіть молодецькі пісні, та Кармелюк нічого не чув і йшов машинально без думок, без бажань, поки не наткнувся на сіни челядницької... Він увійшов у чорний морок за дверима й спинився... З хати челядницької чути було звуки сопілки, а часом — гудіння бубна... Трохи опам’ятавшись, Кармелюк згадав, що він ще не бачив своїх давніх знайомих, і ріщуче одчинив двері.

На нього так і війнуло димом згірклого сала, капусти, житнього хліба й людського поту, але всі ці запахи забивав задушливий чад від махорки, що плавав бурими хвилями по просторій хаті. На маленькій поличці, прибитій до стовпа, що підтримував сволок, світився вже каганець, але тьмяний хиткий язичок його ледь освітлював постаті людей, які сиділи в хаті.

Спинившись коло дверей, Кармелюк почав упізнавати в гурті й знайомі обличчя. Коло печі готувала вечерю баба Сірчиха,— така ж висохла, з очей, як і раніше, безперервно течуть сльози; добавилось тільки більше зморщок. На лаві коло вікна сидів дядько Явтух, ще бадьорий, нестарий, але з дивної примхи природи в нього серед кучми чорного чуба виблискувало сріблом одне пасемце; Явтух і награвав на сопілці, а коло ніг у нього примостився навпочіпки хлопець-пастух із бубном.

За столом на покуті поважно сиділи два машталіри приїжджих гостей — пана Фінгера і пана Янчевського; перший був у лівреї з довгим висячим коміром, а другий — у чу-марці, прикрашеній шнурками й великими застібками у вигляді барилець. Місцева челедь,— форейтор, підпасок, посудниця,— стовпились коло музик, а поважніші, як старий дворецький і панський машталір, розмовляли з гостями. Якась проста дівчина з села старанно підмітала хату.