Карма

• Ти ще молодий, тобі треба набратись досвіду. Роби все, як робитиму я. Ніхто не ризикне нам протистояти. Не в цьому світі.  Не згадуй про справедливість. Її не існує. І ще, кров порядних краща на смак. Так що із декількох претенденток вибираємо ту, яка найбільш порядна.

Старший і більший чорний ворон передавав інформацію молодшому. Зі сторони все звучало як поодиноке каркання птахів, яких щось потривожило. Уже вечір огортав гори. Дерева тихим шелестом жовтого листя бажали один одному доброї ночі. Два ворони літали над будинком, який стояв на околиці гірського села. У будинку жила ворожка. Біля хвіртки забору, який оточував будинок, був припаркований джип «Ніссан». І якщо хтось допитливий зазирнув би у вікно будинку на околиці гірського села, то побачив би доглянуту і гарно вбрану жінку яка схилилась над картами, розкладеними перед нею ворожкою. Ворожка, хоч і була не бідна, виглядала якоюсь пошарпаною і занадто чорною. Довіри вона не викликала, тим більш дивним було те, що потік клієнтів до неї не припинявся. При цьому, серед клієнтів траплялись з виду респектабельні, успішні і грошовиті персони. Доглянута дама геть не думала піддати сумніву слова ворожки, вона вся була поглинута інформацією, яку відкрили карти і серце її було переповнене ревнощами і ненавистю. Прозвучало підтвердження, того, що в її чоловіка є інша. Доглянута дама охнула, зіниці її звузились і в очах прочиталась смерть для суперниці. Ворожка почала проговорювати свої заклинання.

  Два ворони, які до тих пір кружляли над будинком, періодично каркаючи, стали більшими, крила їх виросли ледь не на пів-неба. Ворони піднялись вище і стрімко і тихо полетіли, ніби доганяючи захід сонця, за адресою, яку вказали їм прокльони ворожки.

***

Два великі чорні ворони, два демони зла, спустились з висоти і почали безшумно кружляти над її головою, потихеньку зменшуючи відстань до жертви. Раптом картинка навколо змінилась  і стала дуже схожа на Залу Суду у якій знаходились Суддя, Помічник судді і жертва, якій випала роль Обвинуваченої.

Зала була оббита дерев’яними панелями темно-коричневого кольору, дерев’яні поліровані лавиці і стільці були теж темно-коричневого кольору і виглядали солідно, немов музейні експонати. Кутки Судової Зали були освітлені погано і, можливо, через це, виникало враження, що вони вкриті павутиною. А можливо, це була павутина років і трагедій, свідком яких була ця зала. Трохи контрастувала з усім навколо біла металева клітка з сигналізацією, призначена, вочевидь, для злочинців.

Обвинувачена –миловидна дама середніх років – знаходилась не там де зазвичай знаходяться злочинці, тобто не в клітці, а сиділа просто в залі суду у першому ряду на темно-коричневій полірованій лавиці. Вона була середнього зросту, з каштановим до плеч волоссям. Вдягнена у чорні брюки і дешевий шерстяний светрик червоного кольору. Високий, у чорній мантії з чорним-чорним волоссям, Суддя втупився холодним поглядом у даму, кривавий відтінок кофтинки якої одночасно і притягував і насторожував його, не даючи до неї наблизитись.  Таким же холодним, як і погляд, голосом Суддя промовив:

• Ми прийшли вас судити, Катаріна, донька Леонарда! – дама сіпнулась.

Холодний погляд пронизав її всю і її руки почали легенько тремтіти. Вона підвелась і ступила крок уперед, залишивши верхній одяг і сумочку лежати на лавиці.

• Ви повинні говорити тільки правду – холодні чорні очі немов захопили усю її свідомість, - я розпізнаю брехню. Карма прийде в дію, як тільки брехлива думка з’явиться у вашій голові, навіть без слів.
• Я не Катаріна.
• Ну, може, Катерина?
• Так, Катерина.
• Ваша честь!
• Ваша честь, але не Леонардівна, а Володимирівна.
• …!

Суддя підняв свій молоточок над столом і великий молот матеріалізувався над головою обвинуваченої, а потім опустився так, що щоб не одержати по голові Катерині Володимирівні довелось трохи її схилити.

• Ви винні у тому, - почав чеканити кожне слово суддя, - що кохали одруженого чоловіка. Це правда?

Катерина трошки нахмурила гарні брови (яких, до речі, жодного разу не торкався пінцет чи спеціаліст – брови були гарні від природи). Їй пригадались інші чорні очі, не такі холодні, як у Судді, а теплі і яскраві, так, неначе у їхній глибині переливалось шампанське. Пригадався легенький поцілунок у куточок губ, теплий весняний вечір. Як тут було не закохатись!

• Правда, – молот над головою Катерини опустився нижче.
• Ваша честь! – прогримів суддя.
• Вибачте.
• Звідки ви його знаєте?
• Він відвідував нашу бібліотеку, а потім ми почали разом працювати.
• Ви хотіли його гроші?
• Ні. – Катерина трошки запнулась, а потім не дуже впевнено додала - Ваша честь.
• Ви хотіли, щоб він вам допоміг рухатись кар’єрними сходами?
• Ні. Я хороший професіонал і можу все сама, - у холодних очах Судді ненависть змінилась на легке здивування, потім зверхність – зневагу - презирство – сарказм. Його губи трошки сіпнулись, але лице залишилось непорушне. Знову презирство – зневага - зверхність і закінчилось все тим, з чого і почалось, тобто, ненавистю. Катерина, ніби не помітила цю гру відтінків, і закінчила свою думку:
• Та і які там кар’єрні сходи? Так, нерівності, ваша честь.