ЕПІЛОГ

-    Вони одружилися й стали жити довго та щасливо, - ну от і перегорнуто останню сторінку яскраво ілюстрованої книжки для дітей. Моя трирічна донечка Лєра, якій я читала казку, вже давно спала і, певно, бачила гарні кольорові сни, а я все читала й читала. Навіщо? Адже ніхто не слухав. Для себе! Іноді ми читаємо казки для себе. Колись в одному модному глянцевому журналі для батьків віднайшла пораду: «Читайте дітям казки на ніч. Вони мають жити у світі краси, гри, справедливості, музики, дива…» Але не тільки дітям потрібні щасливі фантастичні оповідки з мудрими повчаннями. Я переконана, що ви теж читали казки? «Хто ж їх не читав?» - скажете ви. А чи уважно? Майже дев’яносто дев’ять відсотків казок закінчуються весіллям головних героїв. Помітили? І саме собою розуміється, що з моменту весілля має все бути так класно, що аж нереально. Так у казках. А у житті? А у житті з весілля все може тільки починатися. Моя життєва драма розпочалася саме з весілля. На жаль, не мого. Заміж виходила моя старша сестра – Лєра. І виходила не за когось там, а за НЬОГО. Банальний трикутник: він - вона - і ще одна вона. Отією «ще однією нею» ніхто ніколи не хоче бути, але так виходить у житті, що ролі ми не обираємо. За нас вирішують вищі сили. Шляхи Божі нам, смертним і грішним, не відомі та незбагненні…

  Я не знаю, як назвати те, що лежить перед вами. Лист? Сповідь? Нісенітниця самотньої жінки? Це щось із серії невідправлених листів, які стосами сховані у таємному сховку-коробці, бо адресата просто немає. А якщо він і є, то йому дуже страшно поки що зізнатися в тому, про що думаєш, бо той, кому написано цього листа, ще надто малий, і тому пишу просто так, тому що висловитися необхідно. Важко носити все в собі… та чи й треба?

 Давно годинник перестрибнув за відмітку дванадцять. Місто, яке, здавалося, ніколи не заспокоїться, нарешті заснуло: затихли дороги й тротуари, не відгукуючись стукотом підборів та шелестом шин, затихли розмови, зникли крики й сміх. Безмовність… Можливо, що десь, за щільно заштореними вікнами ще триває життя, але воно належить тільки двом, а ніч - їхній найкращий спільник. Чиєсь чуже життя… Тишу мого дому порушує бій годинника й мирне посопування шестирічної донечки. У двох сусідніх кімнатах сплять ще двоє синів. Останнім часом сенс мого життя обертається навколо їхніх маленьких світів.

  Сьогодні менша Лєрочка спитала: «Мама, а де мій тато?» І я, давно очікуючи таке питання й готуючись до нього, чомусь спочатку розгубилася й злякалася. Допомогла мені все та ж Лєрочка. Вона покрутила в руках ляльку Барбі, розчесала її шовкове волосся і стверджувально так промовила:

-    Він принц і зараз в далекій країні!

-    Не всі чоловіки, доню, принци. Твій тато був королем. І завжди був у далекій країні. Але тепер він у дуже далекій країні…

-    Це коли не повертаються? – заглядає мені в очі моє сонце.

-    Це коли завжди поруч, тільки не видно, - загадково пояснила я. 

-    Це коли в голові? – і Лєра постукала по маленькій своїй голівці, прикрашеній пухнастою короною шовкового волосся.

-    Ні. Це коли отут, - притисла я її долоньку до ділянки в районі серця. Не знаю, чи зрозуміла маленька Лєра, але більше не питала, просто малювала принцам корону трохи більшу і підписувала, щоб вже не було питань - «КОРОЛЬ».

                                       Дякую, що приділили увагу цій повісті.

                                   Не забувайте, що автору цікава Ваша думка,

                                           конструктивна критика вітається.