ГЛАВА 20 РОМА

Минуло три роки з дня його смерті. Якщо спочатку я думала, що сонце померкне і перестане світити, то потім навчилася жити… ні, не своїм життям, а життям моїх дітей. Велике місто – найкраще місце, щоб заховатися від очей сторонніх. Якщо в селі мене сприймали як чуму, що косить всіх гарних чоловіків ( а воно й справді так), то в Києві я була вдовою героя, що врятував дітей. До мене навіть приїздили родичі тих двох діток, привозили подарунки, пропонували гроші, але я відмовилася, обіцяли молитися за наші з Герою душі( саме це нам було вкрай необхідно).

   Щороку після  Гериної смерті я приїжджала в село, йшла в ліс і довго сиділа поблизу маленького дзеркально чистого струмочка. Дивний спосіб відзначати поминки – прийти не на кладовище, а в ліс до джерельця. До того місця, де він любив бувати за життя. Я не могла й досі не можу дивитися на його могилу. Немає сил дивитися на надгробний камінь і усвідомлювати, що тут, під землею лежить те, що лишилося від його тіла. Мене не цікавлять залишки його тіла. Мене цікавлять залишки його життя. Це його діти. Син Санька. Син Назар і донька Лєра.  Всю ніжність, любов і тепло я дарувала й даруватиму цим дорогим моєму серцю людям. Мені дуже допомагав тато. Він якось вмів втихомирити та захопити хлопців, доки я займалася маленькою Лєрою. Не уявляю, що б я без нього робила.

-    А нашо ж тоді діди? – шуткував часто тато, коли збирав хлопців чи то у дворик гуляти, чи то на секцію карате, чи то у басейн, - як не вигулювати онуків?

-    Ми не коти чи собаки, щоб нас вигулювати, - сердився Санька. 

-    Ага. Що за неповага з боку дорослих…, - підтакує Назар брату. – Дід нас просто супроводжує.

-    Слухатися діда і жувачки не клянчити, - научаю я, перевіряючи чи все взяли, чи правильно за погодою вдяглися.  

  Лєруська теж любила гуляти на вулиці. Тягла комбінезон чи то кофтинку і тупцяла ніжками біля дверей. Страшенно наполеглива. Тільки останнім часом її приваблювали не пасочки, які можна ліпити в пісочниці, не дітлахи, з якими можна обмінятися іграшками, не калюжі, в які можна впертися і намочити черевички, навіть не коти з собаками, яких можна поганяти по дворику. У Лєри з’явився друг – Рома. Хлопцю 23 роки.  Коли ми увечері гуляли, Рома повертався з університету. Його оксамитове «Привіт, принцеса» примушувало мою Лєру підскакувати від задоволення і сяяти від невимовного щастя. А я так і не зрозуміла, з Лєрою чи зі мною він так вітався. Одне я розуміла точно – прийшла Лєрина улюблена нянька і я зможу відпочити на лавці з годину так точно.

-    Льома, пасьлі гулять, - забирала моя донька Рому на гірку і вони вдвох так розважалися, що я, сидячи на лавці, милувалася цією ідилією. Я заздрила безтурботності Роми, який у 23 роки не втратив дитячої душі, але вже встиг прилаштуватися до світу дорослих. Він міг вільно з’їхати з гірки, не озираючись на дорослих, які крутили біля вилиці пальцем, мовляв ідіот, якого світ не бачив.  І в піжмурки Рома з Лєрою грався професійно, спочатку непомітно підглядаючи, де мала сховалася, а потім довго шукаючи її і періодично знаходячи, а періодично вигукуючи: 

-    Здаюсь. Не можу знайти! Вилазь, ти виграла. 
   А які  палаци з піску вони ліпили, а як на гойдалці він ніжно і дбайливо гойдав мою доньку, немов і не моя вона, а його. Лєра забувала про інших дітей, віддаючи всю свою увагу лише Ромі. Та що говорити, Лєра й про мене забувала, коли поруч був Рома. Він якось підсвідомо знав, що Лєрі буде приємно, і робив саме так, як хотіла вона, а не так, як хотілося йому. Я не раз ловила себе на думці, що у Роми характер точно такий, як був у Гери. Тільки Геру я сприймала як чоловіка свого життя, а Рому як брата або як ще одну свою дитину.

   Познайомилися ми з цим милим хлопцем півроку назад, коли у нашій ванній кімнаті тріснув змійовик і полилася на підлогу гаряча вода. В хаті піднявся вереск, гам, крик, бо діти налякалися не на жарт. Вода з труби дзюркотіла так швидко, що я не могла второпати, що робити в такій ситуації. Батько поїхав у село на два дні, а я… Не вмію я поводитися з сантехнікою. І тут дзвінок у двері. Я приготувалася давати відсіч розлюченим сусідам, яких ми безбожно залили. А на порозі стояв гарнюній юнак у широкій розтягненій футболці зі смайликом на грудях, синіх спортивних штанях і дитячих капцях з мордочками і вушками собачок. Він безцеремонно переступив поріг і зі словами:

-    І шо ви тут творите, мадам? Я ваш сусід знизу Рома, – він впевнено пройшов до ванної, обстежив місце аварії, замотав рушником тріщину і покомандував підставити якусь миску під стінку, щоб стікало. Зник на декілька хвилин, а повернувся з якимось ящичком інструментів і майстерно поставив хомута на змійовика. Потім дуже швидко витер ганчіркою залишки води і, виправши ганчірку, віддав її мені в руки, бо не знав куди діти.

-    А бандуру цю варто замінити. Не надійна. Ще десь може тріснути, - з впевненістю сантехніка мовив Рома і підморгнув малій Лєрі, що ховалася в мене за спиною.

-    Ми вас залили, напевно. Ремонт відшкодуємо, - запевнила я, протягуючи сто гривень за ремонт змійовика. Рома подивився на мене як на божевільну і посміхнувся:

-    Я від жінок гроші не беру. Якщо хочете, то можу купити на базарі якісний змійовик і встановити. 
 Наступного дня Рома встановлював змійовик, потім пив чай і грався з хлопцями та Лєрою. А коли пішов, діти в унісон заявили:

-    Класний пацан. 

-    А ти бачив, як він третій рівень в компі пройшов? – це Санька.

-    Не хіло так замочив усіх енелошків на другому. Ми з тобою там парились тиждень, - це йому відповідає Назар. Для синів все в житті обертається навколо телефонів і комп’ютерів. 

-    Він мені обіцяв закачати на телефон купу музики, - на своїй хвилі був Назар.

-    А завтра обіцяв принести свій ноутбук! – заявив між іншим Санька.

-    Він прийде завтра? - ошелешено спитала я у дітей. Мені Рома тільки побажав приємних снів.

-    Звичайно. Рома обіцяв встановити круту ігруху і навчити нас в неї грати. Ти шо, проти? – здивовано спитав Санька. – Не боїсь, він не бандюк.
 Я не боялася, що він бандюк. Я просто бачила, якими очима він дивиться на мене і боялася, що хлопець закохається в тітку з трьома дітьми, чорну вдову і до того ж набагато старшу за нього. Що б там не сталося, а я знала точно, що псувати життя такому чудовому хлопцю в мене рука не підніметься. 
 З того часу все частіше й частіше нашим непроханим, але таким бажаним гостем був саме Рома.